Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Її співали того дня, коли повернувся імператор Наполеон.

Чимало давніх друзів поквапилися назустріч імператорові, щоб зустріти його ще по дорозі. Інші приготувалися зустріти його вже в місті. З вежі муніципалітету вже зникла біла корогва короля, і там майоріла тепер синьо-біло-червона корогва імператора. На стінах, де ще вчора вранці були приклеєні прощальні слова короля, висіли тепер уже не заплакані, не розмиті дощем, а ясні і з виразним шрифтом охайні та сухі нові аркуші. Над ними з владною силою ширяв імператорський орел, немов його могутні чорні крила захищали чорний охайний шрифт і немов він сам, літера за літерою, випустив його зі свого небезпечного й промовистого дзьоба. То був маніфест імператора. Люди знову зібралися під тими самими стінами, і в кожному гурті хто-небудь читав уголос слова імператора. Його слова звучали по-іншому, ніж скорботне прощання короля. Слова імператора були виразні та сильні, в них озивались тріскіт барабанів, суворий поклик сурм і буремний голос «Марсельєзи». Здавалося, ніби голос кожного, хто читав слова імператора, ставав голосом самого імператора, і здавалося, ніби він, ще не прибувши, вже промовляє до народу Парижа вустами десятьох тисяч висланих наперед посланців. Так, а невдовзі здавалося, ніби й самі газети вже промовляють зі стін. Надруковані слова немов заговорили, літери гукали, а над ними немов вимахував крилами могутній і супокійний орел. Прийшов імператор, і невдовзі його голос відлунював від усіх стін.

Давні друзі, колишні достойники та їхні дружини заквапилися до палацу. Генерали і міністри поодягали старі мундири, почіпляли імператорські нагороди, і тепер, глянувши в дзеркало перед виходом із дому, їм здавалося, ніби вони й не жили, відколи не стало імператора, а спали, як мертві, і аж тепер прокинулись до життя. Ще щасливіші були дами імператорського двору, знову одягнувши старі сукні. Вони вже думали, ніби втратили молодість, а їхня краса зів’яла, осяйність потьмяніла. А тепер, вбраним у сукні, які були свідками їхньої молодості й радісних тріумфів, їм здавалося, ніби час після від’їзду імператора стояв на місці. Так, час, цей ворог жіноцтва, зупинився, мов покалічений, швидкоплинні години, повзучі тижні, нудні й повільні вбивчі місяці стали немов страшним сновиддям. Дзеркала тепер не брехали, а відображували правдивий образ молодості. Тріумфальною ходою, на окрилених щастям ногах, неначе ті помолодшали, – адже то були омолоджені і знову пробуджені до молодості ноги, – дами сідали в екіпажі та їхали до палацу, де їх вітав народ, що чекав і напирав з усіх боків.

Люди чекали в саду перед палацом, тиснулися перед брамою. В кожному міністрі та генералі, що під’їздив, добачали нового посланця імператора. Прийшли і смиренні слуги, колишні імператорські куховари, кучери, пекарі й пралі, шталмейстер і стайничі, кравці та шевці, муляри і шпалерники, лакеї та покоївки. Вже почали опоряджати палац для імператора, щоб він застав його таким, яким покинув, і ніщо не нагадувало про короля, що втік. За цією роботою дами й пани високого роду поєдналися з простими слугами. Авжеж, дами імператорського двору, незважаючи на свою гідність, одяг, який легко занапастити, й виплекані нігті, ще ревніше за слуг заходилися здирати, зривати, здряпувати шпалери з білими королівськими лілеями, і то з чуттям помсти, люті, нетерпіння й натхнення. Під шпалерами короля знову з’явилися давні й добре відомі знаки імператора, незліченні золоті бджілки зі скляними, відстовбурченими крильцями з тендітними прожилками і черевцями в чорну смужку: імператорські комашки, старанні виробники солодощів. Солдати колишньої армії принесли імператорських орлів із лискучо-золотої латуні й поставили їх в усіх чотирьох кутках, щоб імператор, прибувши, знав, що солдати чекали його, – навіть ті, які не могли бути з ним під час вступу до міста.

Тим часом уже почало сутеніти, а імператор ще й досі не приїхав. Перед палацом запалили ліхтарі. Вздовж вулиць горіли смолоскипи, борючись із туманом, вогкістю і вітром.

Люди чекали й чекали. Нарешті долинув розмірений тупіт копит військових коней. Усі знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник їхав попереду, його шабля вилискувала, – тоненький срібний полиск серед каламутної пітьми, – а потім вигукнув: «Дорогу імператорові!» На карому огирі, що в сутінках навряд чи й був помітний, із широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник із сяйливою зброєю в піднятій руці здіймався понад головами людського юрмища, і його заклик «Дорогу імператорові!», що лунав від часу до часу, і сама його постать, то осяяна жовтим світлом миготливих смолоскипів, то знову захована від їхнього полум’я, нагадувала народові живого і войовничого, ба навіть жорстокого янгола-охоронця, якого хотів мати коло себе імператор. Адже народові здавалося, ніби імператор цієї миті дає накази навіть своєму янголові-охоронцеві…