Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Імператор обернувся, махнув ад’ютантові, сказав йому кілька слів. Потім зійшов зі сходів і ступив кілька швидких кроків до карети. Слуги заревли: «Хай живе імператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив імператора. Він розвернувся, хоча мав уже намір сісти в карету. Ступив крок уперед. Жінки поміж слуг стали навколішки. Чоловіки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав імператор, коли від’їздив король. Певне, стояли отак навколішки, коли він тікав від мене.

– Підведіться! – наказав імператор, і всі встали. Він мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мірою, ніж він – своїм військом. Що можна сказати лакеям, слугам і рабам?

– Нехай живе свобода! – крикнув імператор.

І всі відповіли йому:

– Нехай живе імператор! Перемога! Перемога!

Імператор мерщій розвернувся. Мерщій сів у карету. Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд із кучером горів смолоскип. Тихий, майже пестливий ляскіт батога, кілька синюватих іскор з-під кінських копит. Ось вони вже мчать, уже вилітають із парку.

Під’їхала ще одна карета, куди сідав почет імператора. Кожен заходив до карети з суто діловим незворушним поспіхом.

Коли всі зайшли і ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи їх полум’ям униз у холодну, вогку нічну землю. А потім ще й ногою наступав на рештки смолоскипів, які ледь жевріли. Всім, хто бачив його, здавалося, ніби тієї миті він ховав зовсім інший вогонь.

Серед служниць у парку тієї пори була й Анжеліна П’єтрі.

Тієї пори Анжеліна П’єтрі жила поміж найнижчої безіменної челяді імператорського двору. Вона належала до роду, що на своїй корсиканській батьківщині тішився повагою і честю. Лише батько Анжеліни став бідним рибалкою і помер, коли Анжеліні виповнилося п’ятнадцять років. Тоді багато молоді, юнаків і дівчат, покинули острів Корсику. Вони подалися до Франції, де панував найвидатніший з усіх корсиканців – імператор Наполеон.

У Парижі жила тітка Анжеліни, Вероніка Казимир, перша праля імператорського двору, бездітна добросерда жінка, що напрочуд добре вміла ворожити на картах. Про неї в Аяччо ходила чутка, що навіть самому великому імператорові вона провіщала результат його битв.

Один приятель, старий Беніто, привіз Анжеліну в Марсель на своєму крихітному вітрильнику. Оплатив їй поїздку до Парижа і провів малу до поштової карети. Урочисто й скорботно попрощався з нею і так голосно, що мимоволі чули й інші пасажири, сказав:

– Перекажи йому щире вітання від старого Беніто. Я добре знав його небіжчика батька. Коли він запитає, чому я сам не приїхав до Парижа, скажи, що я вже застарий. Якби був молодший, давно б уже приїхав, щоб воювати разом з ним і завойовувати світ. Замість мене в солдати пішов мій син. Вони, безперечно, добре знають один одного, мій син служить у Двадцять шостому полку, – о, то чудовий полк! Їдь собі з Богом і не забудь ані дрібки з того, що я доручив тобі!

Те все старий Кроче доручив переказати імператорові особисто.

Анжеліна, правда, не змогла виконати доручення. Імператор був недосяжний. А вона мріяла про імператора. Його портрет висів в усіх кімнатах, той самий портрет, який і на Корсиці вона бачила в усіх кімнатах. Він зображував імператора, що після виграної битви на білісінькому, мов сніг, коні оглядав свої осяйні війська. Його кінь полискував, очі блищали. Він випростав праву руку й кудись показував, у якийсь незбагненний бік. Імператор мав чудовий вигляд, видавався водночас і далеким, і близьким, добросердим і страхітливим.

Анжеліна була підпорядкована наказам Вероніки Казимир. Отже, належала до підрозділу з тридцяти шістьох слуг і служниць, які мали дбати про чистий одяг придворних дам та панів і прибирати у ванних кімнатах.

Вона прала небесно-блакитні, рожеві та білі шовкові сорочки, батистові хусточки, комірці, манжети, тонку постільну білизну, на якій спало панство, і шляхетні панчохи, в яких воно ходило. Рано-вранці, в сірому тумані пральні між шапликом і казаном вона викручувала і чистила щіткою різний одяг, притискала щосили дерев’яний валик до скрученого жмута, потім розкручувала його і вішала на мотузки, що, незліченні й грубі, обплітали простір, створюючи дивовижну мережу, другу, делікатнішу стелю з мотуззя. Опівдні білизна вже лежала на широкому столі, висушена, складена, зв’язана, і чекала на своє воскресіння. Тоді Анжеліна, як навчили її вдома, набирала повний рот води і порскала, роздуваючи щоки, на шовк, полотно і батист. Потім дужими руками водила праскою, всередині якої жаріло деревне вугілля. Прикладала, щоб перевірити нагрівання, змочений палець до дна праски й раділа, почувши сичання. Починала прасувати: спершу цупке полотно, потім ніжний шовк, далі батист, наостанок складені багато разів комірці та манжети. Їй здавалося: що ревніше вона працює, то ближче підступають до неї дами і пани, та й сам імператор. Сорочку, яку вона прасує саме цієї миті, можливо, вже завтра вранці одягне імператор. Його сліпучі білі штани вона натирала особливою незмивною жирною крейдою. Завдяки її завзяттю вони завжди яскріли, мов свіжий сніг.