Евгений Положий - Риб’ячі діти

На жаль, світогляд, який Білка так ретельно вибудовувала місяцями, іноді розвалювався за кілька секунд, як дитячий замок із піску під важкими кроками необачних дорослих. Наприклад, Білку сильно збентежило відкриття, що ті, хто її годує, тобто люди апріорі добрі, а це переважно бабці з лавочок, часто потайки примушують її гавкати на людей так само добрих, тому що через якісь там неясні причини особисто їх не люблять. Ну як, скажіть, будь ласка, можна гавкати на добрих людей? Проте, чим гучніше вона на деяких із них гавкала, тим ласкавішими ставали бабці й тим більшими ставали порції їжі. Після декількох таких забігів Білка з жахіттям з’ясувала, що вечорами тепер вона тільки на те й чекає, коли хтось із добрих людей, яких на лавочках недолюблюють, йтиме додому, щоб на радість бабцям обгавкати їх до самого під’їзду – і отримати за це щось особливо смачненьке. Коли вона бігла за таким от добрим чоловіком або жінкою, проти яких особисто нічого не мала і які до неї зазвичай добре ставилися, то готова була згоріти від сорому, але організм наче сам гавкав, паща щирилася, ноги несли вперед, а слина текла в очікуванні заслуженої нагороди. Або ще – оті великі створіння, що потворно дзвенять і паскудно тхнуть гумою, залізом і мастилом, на яких їздять багато мешканців будинку. Білка абсолютно не контролювала себе, не могла стриматися – вона неслася, наче скажена, і розривалася від гавкоту, хапаючи небораку, який швидко крутив ногами якісь причандалля, за штани, а інколи і за ноги, за що часто отримувала стусанів. Але ж, попри все, ніщо не могло її зупинити. Чому?!

Отак Білка й жила і підростала поміж добром, злом і велосипедами, а любов до приємних слів боролася в ній із любов’ю до цукрових кісточок.

Однієї ночі настав час, коли об’єм ненависті у декількох людей нарешті досяго достатньої величини для спричинення зла. Білка прокинулась і з подивом прислухалася до темряви, намагаючись розрізнити, як крізь сухе повітря до будки наближається небезпека. Але ж вона навіть не могла уявити, що хтось може посягнути на її життя, тим більше, що запах, який ніс із собою страх і небезпеку, видавався рідним, своїм. Причаївшись, притиснувшись до землі, Білка відчувала приплив емоцій, які змішувалися в хаотичний клубок і заважали прийняти правильне рішення, інстинктивний жах підкотив до горла і збив дихання, вона важко і гучно сопіла, прислухаючись, як наближаються сигаретний дим і гіркий подих смерті. Тихі кроки, грубий шепіт, хтось приставив до входу в будку дошки й уміло і швидко прибив молотком – Білка кинулася вискочити, але пізно – її зустріли запах бензину, характерне клацання запальнички, і через мить будка спалахнула яскравим факелом. Єдине, що не розрахували зловмисники, – «чорний хід» із невеличким підкопом, через який Білка любила виповзати граючись до Олі, коли та приходила із чимось смачненьким, то була їхня улюблена гра: дівчинка заходила з іншого боку будки і кликала собачку, яка грайливо потихеньку виповзала мордочкою їй прямо в долоні. А тепер Білка, відчувши гарячий поштовх відчаю і шалено болючий дотик вогню на стегні, миттєво протиснулася у вузенький лаз, проскочивши поміж палаючими дошками і землею, наче між злом і добром, і стрімголов помчала геть, встигнувши помітити серед суцільної серпневої темряви краєм ока чотири факели – три маленьких і один великий, що, дико завиваючи, каталися по піску, й у відблисках вогню, нерівного вогню – величезні від жаху очі Боні, якого тримала за загривок чиясь кремезна рука.

«Дідько, – пролунав услід роздратований чоловічий, схожий на дядьків Семенів, голос. – Втекла, сука».

Десь біля третього під’їзду тихенько цвірінькнув велосипедний дзвоник.

– А що ми, зрештою, знаємо про смерть? Ми, люди двадцять першого сторіччя, що висадилися на Місяці, вийшли у відкритий всесвіт, клонували вівцю?

– То, пане лікарю, я хотів… вас запитати – чи є шанси, якась надія?

– Інсульт – не вирок. І поки ваша дружина жива, хоча вона і в комі, ми всі мусимо боротися за її життя. – Молодий професор із інтелігентним виразом обличчя, в тонких елегантних окулярах, зі спокійним впевненим поглядом простягнув папірця із переліком препаратів. Лікар, не зважаючи на роки, викликав у відвідувача стовідсоткову довіру; він працював над цим ключовим ефектом роками, бо головним знеболюючим у рецепті спілкування між ним і пацієнтом завжди були не ліки, а саме ця, не розміняна за тисячоліття стосунків, монета.