Антология - Україна-Європа

– Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так – тільки з видження. – Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.

Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?

– А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.

– На таксі десять хвилин.

– А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.

– Я розцінив твоє мовчання як згоду.

– Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.

– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?

– Справді, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.

– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.

– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

– З яким «югом»?

– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.

Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.

– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

– Ні, ми зайняті.

– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.

– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.

Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:

– А ти на що розраховував?

– Ну як? За стіл!

– Не той калібр.

– Вони що, валютні?

– А ти думав! Так що тримай ґраби.

Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.

Hє можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрівся цілком випадково, прив'язуюся так міцно, немов ланцюгом, і вони довго живуть у моїй пам'яті, а інші, з якими колись часто бачився, не залишили в душі жодного сліду.

Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли з дружиною під час відпустки винаймали в нього кімнату в Поморії, але він часто згадується мені.

Привітний, чорнявий, невисокого зросту чоловік, який мав на лівому мізинцеві відрощений і випещений довгий ніготь, яким час від часу любив почухувати кінчик носа. Іноді мені здавалося, що Стефан вишпортував ним з-поміж зубів і залишки їжі, але за подібним заняттям ніколи його не заставав.

Таким же привітним, чорнявим і невисокого зросту чоловіком був і його брат Атанас, який цілий день валявся на пляжі, а на ніч приходив ночувати в Стефановій кухні на тапчані.

Стефан Кирнов жив у Великому Тирнові, і тільки на літній сезон приїжджав в Поморіє. Він пригощав нас з дружиною на кухні ракією, якій уже десять років, і запрошував приїжджати в Поморіє наступного року. Ми закусували ракію персиками і розмовляли ламаною російською.

Він працював водієм-дальнобійником і через це мав великі проблеми з хребтом (коли машину підкидає, то велика напруга йде на хребці), і йому довелося робити операцію, – показував зарубцьовані шрами на спині, – але з пенсії важко прожити, тож щоліта здає квартиру в Помори. А ким ми працюємо? – питав нас із дружиною. «Я бібліотекарем, а дружина в університеті викладає», – відповідав йому. «Але ви небагато заробляєте», – казав зі співчуттям Стефан. «На життя вистачає», – заспокоювали його.

Ми смакували ракією й сміялися. Проміння західного сонця купало в червоних променях Гранатове дерево на подвір'ї й затоплювало своїм відблиском всю кухню.

– Чи вам подобається в Помори? – питав Стефан.

– Звичайно, – відповідали йому. – Тут малолюдно і затишно, тепле море і чорний пісок й багато морепродуктів – від простої цаци до білої акули.

Стефан розповідав, що ще в давнину римські воїни зауважили лікувальні властивості чорного піску, він швидко гоїв рани.

І раптом Стефан почав розповідати про свою поїздку до дружини на Різдво у Рим. Вони зустрілися в місті, в кафе, але дружина так і не запросила його до себе. Господар не дозволяє, сказала. Й обидва сини працюють в її господаря. Але й вони не знайшли часу зустрітися з ним. У нього склалося враження, що сини зумисне уникали його. Різне думав і про дружину та її господаря.

Уже десять років жінка працює в Італії і не хоче повертатися в Болгарію. І вже десять років він живе сам. Розривається між Великим Тирновом і Поморієм. А задля кого? Сини також не хочуть повертатися в Болгарію. Кажуть, щоб продав квартиру в Поморїї і розділив між ними гроші. Адже взимку тут ніхто не живе, а вітри такі скажені, що з ніг збивають. Місто взимку видається мертвим. А раніше вони любили тут відпочивати разом з дітьми.