Антология - Україна-Європа

– Сідайте.

– Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.

Капітан усміхнувся.

– Де товар?

– Який товар?

– Таваріщ не по-о-онял, – похитав капітан головою і подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?

– Та я в очі не бачив ніякого товару.

– От інтересно! Коли поляки вигружалися зі своєї машини, ми за ними наблюдали. Там були дві величезні торби, набиті, як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожніми руками.

– То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.

– Робота у нас така.

– Вони, товариш капітан, – устряв рудий, – зайшли в готель рівно в шість годин п'ятдесят дев'ять мінут, а в сім сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. Тоїсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машині сиділи і проізводили наблюдєніє. Коля – свідок. Не виходили вони з готелю.

– От яка загадка! – зловісно усміхнувся капітан. – Но ми її розв'яжемо. Бля буду, коли ні. Так шо давайте: добровільне зізнання пом'якшить вину.

– А в чому нам зізнаватися? Ми зайшли до готелю тільки щоб зателефонувати по міжміському. Я у Тбілісі дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгіз.

– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.

– Ви шо, кудись відлучались? – спитав капітан у ментів.

– Куди там! Стояли, як прокляті! Він же вас на понти бере! Коля, скажи!

– Стояли ми, – буркнув Коля і хруснув товстими пальцями.

– Добре, – кивнув капітан. – Тоді, як казав Ілліч, підем другім путьом. Де ваша машина?

– На стоянці. Тут недалеко, – відказав Тенгіз, і я вирішив, що він збожеволів.

Капітан підвівся з крісла:

– Ну що ж, пішли подивимось.

Але в голосі його вже не було такої твердості, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв'язатися з таким ідіотом. Навіщо він сказав, де машина?

Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попід руки, а на стоянці взагалі пустили вперед. Тьмяне світло ліхтарів лише злегка освітлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутінках межи автівок, але, змірявши оком металеву загорожу, зрозумів, що тікати безглуздо. Тим часом Тенгіз підійшов до авта, хвильку подзвенів ключами, відімкнув салон і багажник і з переможним виглядом подивився на міліцію. Я не вірив своїм очам. По торбах ані знаку. Не вірили очам і міліціонери. Вони запихали голови в салон, матюкались і навіть принюхувалися.

– Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

– А по-моєму, мило, – засумнівався рудий.

– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

– Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

– А міг ключик і не підійти.

– Який ключик?

– Ось цей. Універсальний. Гарантія – п'ятдесят на п'ятдесят.

Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно.

– Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?

– Навіть не хочу думати. П'ятдесят на п'ятдесят.

– А якби подібної «Волги» не виявилося?

– Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

– А як же дівчата?

– От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.

Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.

– Скільки заробили за цей час?

– Перестань ці свої жарти? – відмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекає нас. Вдома. Він мусив негайно поїхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.

– І ти думаєш, ми поїдемо до нього? За кого ти нас маєш?

– Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.