Екатерина Бабкина - Соня

– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.

– Значить, побачиш, – сказала Етері.

І тоді Соня побачила Луї.

Вона бігла за ним, а він ішов великими кроками, на плечах у нього ще ніби лишилося трошки диму і світла, темний ліс обгортав його обережно, а він на ходу розстібав штани. Спина в нього була велика і рівна, як завжди. Соня підійшла майже нечутно, зупинилася позаду нього і чекала, поки він справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врешті, мала йому сказати? Нічого, вирішила Соня, я тільки подивлюся і запам’ятаю. Тоді хай собі іде куди хоче. Луї застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очі й потягла носом повітря.

– Ти що? – сказав він, і Соні майже одразу захотілося плакати. Чоловік був високий, гнучкий і весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей і розпатлане волосся, бороду, густі акуратні брови, великі руки (однією все ще тримався за зіпер на джинсах), тонкі губи. Спину, сорочку, вузькі стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луї, але разом складалося, як у спустошеній Сониній уяві, зовсім в іншу людину.

– Можна я тебе намалюю? – від несподіванки сказала Соня. Акуратні брови насупилися, він дивився на неї якось дуже зверху.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Тепер я більш терплячий і можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?

– Так, – сказала Соня і тут же виправилася. – Ні. Вибачте, я ніколи не обманюю.

– Я теж, – сказав він. Соні це сподобалося.

– Ти п’яна? – спитав він.

– Ні, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.

– Добре, якщо за кермом, – сказав чоловік. – Поїхали.

– Поїхали, я тебе підвезу, – погодилася Соня, подумала і спитала: – А що, якби була п’яна?

– Тоді би не поїхали, – сказав чоловік.

І це була правда.

Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологій траві, чоловік заснув. Соня зупинилася і зафіксувала його ременем безпеки, голова в нього відкинулася назад і вбік. Соня понюхала його в шию, під вухом. Він не прокинувся, коли подзвонила Етері.

– Де ти?

– Їду додому, – сказала Соня. – А що ви?

– З нами ніхто не знайомиться, – перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.

– Зі мною теж, – сказала Соня і подивилася на пасажирське сидіння. Чоловік спав і зовсім з нею не знайомився.

– Ми ще побудемо, – сказала Етері.

На в’їзді в місто на дорогу вискочив заєць, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш уві сні зайця, згадала Соня, то це до великих змін. Якщо заєць тікає – його треба наздогнати, тоді це будуть зміни на краще. Соня пригальмувала, і заєць опинився попереду. Тоді Соня додала газу, заєць перелякався, підстрибнув якось криво і зник у траві, перш ніж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно він мені не сниться. І ще подумала – ніяк не можна обдурити себе і зайця. Принаймні одночасно.

У місті було холодно і порожньо, як у Соні всередині. Чоловік сопів. Луї часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприємні, виснажливі речі – що він тікає від поліції і не може сховатися, або що не може сісти в літак з Белграда, літак відлітає, а він усе мучиться з якимись документами, яких бракує, або ще що він ходить по Пер-Лашез і ніяк не відшукає батькову могилу. Соня прокидалася і дмухала йому в вухо – колись хтось сказав їй, що так можна поділитися сном, а Соні завжди снилися легкі, хороші, прості сни. Колись у тролейбусі Соня дмухнула у вухо якійсь бабі, котра тривожно заснула на сидінні поруч із Сонею, а баба перелякалася, підскочила, впала і зламала шийку стегна. Соня купувала і привозила бабі продукти й ліки, а потім звідкись з Іжевська приїхали бабині доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб і забрати її квартиру. Соня перестала привозити продукти й ліки, скоро баба померла, і тоді доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальні бабки, щоби вони спокійно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотіла, бо з квартирою відтак були в неї пов’язані сумні спогади і якесь непевне почуття провини. Соня тоді спитала Етері, Катю і Настю, але вони не хотіли також. Узагалі, ніхто з оточення Соні не хотів купити квартиру – старався не хотіти з усіх сил, бо хотіти було зовсім нестерпно, коли не можеш. Навіть за нормальні бабки.

Він прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворі й заглушила двигун. Співали пташки.

– Де ми? – спитав чоловік.

– У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.

– І що ми будемо робити?