Екатерина Бабкина - Соня

Соня ламала підбори і заламувала руки від сміху, коли підбори ламалися. Соня мала посвідчення про те, що може навчати мови глухонімих, й не мала жодного уявлення про мову глухонімих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифікат про прослуханий курс з історії, правда, не деталізувалося, історії чого саме, – іноді Соня казала, що це всесвітня історія, іноді що історія із собакою вночі, іноді – що історія пошукових запитів, а часом – що історія культури початку сторіччя.

Соня багато мріяла.

Соня мала ключі від голуб’ятника, мало того – у подвір’ї її сталінки таки був голуб’ятник.

Соня завжди була ввічлива зі старими людьми, навіть коли собі на шкоду. Соня завжди кінчала, коли кохалася, й іноді навіть коли ні.

Соня ніколи не думала про те, як могло би бути краще, ніж є.

Соня танцювала смішно і з задоволенням.

Соня хотіла ніколи нікого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постійно, – то потім приходила і розповідала всю правду.

Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотності, старості, несподіваних постів дорожньо-патрульної служби, ніколи не вийти заміж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знає, залишитися в місті на все літо, загубити мобільний телефон, не використати в басейні всі проплачені години, розмовляти з людьми, від яких залежить її життя, але…

Соня іноді була зовсім безсоромна, і це дуже її виручало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луї – було не ясно.

– І куди він поїхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом із коктейльної склянки в Соні на кухні. Соня стискала золотими плечима. Вони сиділи в одній білизні – новонароджений травень був як пізній липень, кондиціонера в Соні не було.

– Я не люблю тебе більше, – прочитала Етері з уже витертого папірця – папірець вони передавали з рук в руки останні кілька годин. – Це було би нечесно. Постарайся мені пробачити. Так?

– Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, і Луї написав їй також французькою.

– Так і написано – не люблю тебе більше? – вкотре уточнювала Настя.

– Мені і менше було нормально, – казала Соня.

– І куди він поїхав? – знову питала Катя, і всі мовчали. Поза Сониною кухнею Катя відповідала за комунікацію клієнтів з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала свої питання, допоки не отримувала відповіді.

Етері ковтала зі своєї склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Білизни влітку Етері не носила, тому сиділа гола, не відчуваючи ніякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етері були важкі, з темними пипками. Етері було майже тридцять, і вона була грузинка. Чим вона займалася, толком ніхто не знав.

– На роботу поїхав, – cказала Етері, – назад до свого Лілля. Скільки він тут сидів, робив своє дослідження – рік. А скільки мав сидіти?

– Рік, – приречено казала Соня. – Ну і я теж не люблю його більше. Я люблю його так само, як раніше – ні більше ні менше.

– Він же тебе використав, – казала Настя, і очі в Насті робилися вологі – в неї була маленька дитина, і вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом і зовнішній тиск на серце зростав.

– Він за все заплатив? – питала Катя.

– За що заплатив? – дивилася на неї Соня.

– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

– Він урод, – підсумовувала Етері.

– Зі мною від нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре.

– Нічого доброго він не робив, – зауважувала Етері.

– Може, це тому, що він іноземець? – питала Катя.

– Ми з ним їздили в Париж, – казала Соня. – Він мені все розповідав і показував, де жив, і де ходив в школу, і де працював у дитячому садку, – я собі так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дітьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усі чорні. І ще цей дім, де він виріс, дім, ніби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-співачкою з білими зубами і густими бровами; там ти зранку встаєш і виходиш босий у вікно в спальні, а за вікном сад два на два метри, а в саду – старий стілець і марокканський столик, а десь за кущами вулиця і пахне хлібом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шістдесят восьмому кидалася бруківкою і кричала, що під бруківкою пляж. І пляшками із запалювальною сумішшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нікого такого немає. Ми ходили гуляти на Бельвіль – там прямо так, як у Тріо з Бельвіля, і в китайський квартал, а там ліхтарики і теж чомусь всі чорні, а ще по вулиці Менільмонтан, і він мені співав – є така пісня в них, тут, мадам, на цій вулиці, я колись загубив своє серце, але знайшов нове полум’я, яке мене підносить і так далі, ну або, може, я придумую, але є така пісня.