Галина Вдовиченко - Пів'яблука

«Та ж подивiться одне на одного! — гiпнотизувала їх Iрина. Така гармонiя випадковою не буває!» Хлопець повернув голову до дiвчини, трохи нахилився, дивлячись у вiкно. «Зупинiться будь ласка!» — i вийшов. А дiвчина, занурена у свої думки, i далi нiчого не помiчала навколо.

Iринi аж настрiй зiпсувався. Та що ж це робиться! Як слiпi ходимо — нiчого й нiкого не бачимо, навiть у вiкнi маршрутки своє обличчя шукаємо. Тому й пропускаємо усе важливе повз себе.

Дiвчата у студiї пили ранкову каву. Приєдналася до них, виклавши на стiл пакет зi свiжими круасанами. За кавою намiтили обсяг роботи на сьогоднi щодо колекцiї «Тату». Олюся показала ескiзи вишивок. Iринi сподобалися лише двi. «Почнемо з цих двох, вони найкращi», — запропонувала вона, знаючи, що поки Олюся їх вишиє, у неї виникнуть iншi iдеї, i попереднi свої ескiзи вона сама ж й вдосконалить. Критикувати першокласну майстриню зараз було б украй нерозумно.

Вiра Павлiвна, зазирнувши у журнал, нагадала, хто має прийти на примiрку. В основному дiвчата-одинадцятикласницi, яким дошивали сукнi на випускний вечiр.

— Яка у вас сукня була на випускному, панi Iрино? — поцiкавилася новенька, Власта.

— Кольору чайної троянди, — озвалася Iрина. — Мама привезла тканину з Ємену, i фасон був такий, що зараз у модi — iз завищеною талiєю… Ну що, народ, до роботи?

Пiд кiнець робочого дня Iрина згадала, що їй казала Сонька з тиждень тому, а вона, раз у раз згадуючи, хотiла перевiрити, але зайвих пiвгодини бракувало. Нiби в Iнтернетi є сайт «Однокласники» — заходь i шукай своїх, де б i коли б ти школу не закiнчив.

Iрина зi своїми однокласниками, крiм Сашка, так бiльше нiколи й не бачилася пiсля випускного. Вона перебралася з батьками до Львова, а усi залишилися у столицi. Свою випускну сукню згадала чiтко, навiть на дотик, немов бачила зараз перед собою. I навiть те згадала, як в ательє iндпошиву на примiрцi сором’язливо намагалася закрити мiсце на шиї, де пломенiв слiд вiд невмiлого поцiлунку Сашка. З двома-трьома однокласницями ще рiк-два листувалися, телефонували, а потiм усi загубилися у вирi життя. За Сашка навiть замiж збиралася. Вони не могли жити одне без одного, але бути разом їм не судилося. Як в улюбленому анекдотi Юрiя Нiкулiна: вiд пункту А до пункту Б назустрiч одне одному вийшли два поїзди, i не зiткнулися: не доля.

Зайшла в Iнтернет, набрала ключове слово. Є такий сайт! Серце закалаталося. Тепер їй бракувало терпiння навiть на хвилинне чекання. Кiлька днiв не мала часу до комп’ютера дiстатися i нiчого, спокiйно собi жила. А тепер аж руки тремтiли. Знайшла мiсто, номер школи, рiк випуску. Паралельних класiв у них в школi було багато — вiд А до Г (Сонька у таке не могла повiрити зi своїми неповними А та Б). На потрiбнiй сторiнцi — прiзвища й фотографiї. Щоправда бiля переважної бiльшостi прiзвищ фотографiй, на жаль, не було. Жадiбно занурилася у читання… Господи! Оленка Денисюк! Вони товаришували увесь дев’ятий клас, поки не повернулися з Кувейту батьки Оленки i не забрали доньку до Бiлорусiї.

Пам’ять розчахнула дверцята у зачиненi дотепер дальнi кiмнати. Ясно побачила картинку з першого дня перебування у лiтньому таборi, де вiдпочивали iнтернатiвськi. Iрина щойно попрощалася з мамою i розгублено та приречено сидiла на лiжку у двомiснiй кiмнатцi, чекаючи закiнчення «тихої години». Нарештi у коридорi хтось траснув дверима, почулися голоси, смiх i дзвiнкий дiвочий голос на повнi груди проспiвав хулiганську пiсню, усi слова якої Iрина пам’ятала дотепер. Як виявилося згодом, це була Оленка Денисюк. Це ж треба! Повернення у шкiльну юнiсть знову починалося iз неї.

Цiкаво, чи Оленка пам’ятає той день i ту пiсню?

Сайт дивував далi. Сергiй Соколов. Здурiти можна. Сергiй, улюблена тема розмов закоханої в нього Танi… Як її прiзвище?… Та як же її прiзвище?… Забула. Таня думала про Сергiя Соколова увесь час i при нагодi натхненно дiлилася з Iриною своїми переживаннями. Вона зауважувала будь-яку дрiбничку, щонайменшу деталь у поведiнцi та зовнiшностi високого широкоплечого розумника на прiзвисько Ейнштейн. Навiть колiр шкарпеток i прищик на пiдборiддi. Чи хтось колись кохав тебе, Сергiю Соколов, так, як дiвчинка Таня, на яку ти не звертав у десятому класi жодної уваги? I знову пам’ять здивувала Iрину: вона згадала i форму носа, i особливостi вигину губ цього хлопця, i вираз обличчя, коли вiн сидiв над пiдручником фiзики у кiмнатi, яку вони звали «пiдготовчою». Це було дивовижно, адже Iрина не була у нього закохана, а згадала в одну мить усе, навiть те, як учителька з хiмiї — вони називали її хiмозою — викликала: «Соколов, до дошки!» i коментувала його повiльне розкладання над останньою партою в увесь зрiст та бузькову* ходу Дядi Стьопи: «Жваво мiряють всi кроки велетенськi мiцнi ноги!».