Юля Пилипенко - Руденька

Я лежала, втупившись в одну точку… Не було сил ні про що думати… Дуже багато всього… приватний літак… перельоти… уколи… переговори… трубки… крапельниці… переговори… цілковита безпорадність… Страшенно хотілося спати… понад усе на світі мені хотілося спати… Цікаво, котра година?… Восьма, дев’ята, десята вечора? Я вже давно згубила лік годинам і дням… ніде не було годинника… не було мобільного телефону… Я могла приблизно визначити час тільки за метушнею та кількістю людей у білих халатах в реанімаційному відділенні… Як же хотілося спати… але якийсь німець за стінкою весь час волав: «Я-а! Яволь!» [54] Так! Так точно! (Нім.) У реанімації нікого не було… Тихо, як у домовині… тільки моє власне важке дихання… і звук крапельниці… і знову «Я-а… Яволь».

Еге… так я точно не засну… Я вирішила перерахувати всі трубки, які останнім часом стали частиною мене. На одинадцятій я зрозуміла, що засинаю… Та раптом тихенько заграла музика. Напевно, в сусідньому відділенні. Отже, було ще не так пізно… Надзвичайна пісня… Цікаво, хто її виконує?… По шкірі бігли мурашки… Я уважно вслухалася в кожне слово, і мені здавалося, що я починаю божеволіти… «Wake me up inside, wake me up inside, Call my name and save me from the dark, Bid my blood to run before I come undone… Save me from the nothing I’ve become… Bring me to life… Bring me to life… Bring me to life…» Геночко, ну ти ж мене врятуєш, не залишиш мене?… Я починала засинати…

Через якийсь час я відчула легкий дотик. Біля мене стояв чоловік у білому халаті, маленький і лисий. Він серйозно дивився на мене крізь скельця своїх окулярів, тримаючи у руках чистий аркуш паперу… Я не могла розгледіти його ім’я.

– Як ти себе почуваєш? Ти спала? – запитав він, мацаючи мій пульс на шиї. На руці через кількість усіляких трубок пульс він помацати не міг.

– Так, напевно, спала. Там якийсь хлопець весь час кричить «Яволь»… Може, йому допомога потрібна?

– Ні. У нього все гаразд. Це наркоз.

– Ясно.

– Тобі треба дещо зробити. – Він простягнув мені аркуш паперу і ручку.

– Що це?

– Тобі треба написати своє ім’я, прізвище, вік і адресу. Перед цим поставити порядковий номер.

– Гаразд. Англійською писати?

– Бажано так, щоб я міг зрозуміти, що ти пишеш.

– А навіщо це? Ви ж і так все про мене знаєте, – сказала я, беручись до дивного завдання.

– Потім поясню. – Він простягнув мені течку. – Візьми оце… тобі незручно писати.

– Авжеж, незручно. Я не можу встати. – Я починала злитися: ручка погано писала, і я не могла зрозуміти, навіщо все це потрібно.

Коли я закінчила, він забрав у мене аркуш і прочитав уголос: «1) Pylypenko Yuliya, 17 years old, Ukraine, Dnipropetrovsk, prospect Geroyev 25/72».

– Чудово, дякую, – швидко промовив він і попрямував до виходу.

– Нема за що. А можна прохання?

– Звичайно.

– Ви можете вимкнути світло?

– Так, але це не бажано.

– Чому?

– Тому що я скоро повернуся. – При цьому він все-таки вимкнув світло.

Я не зрозуміла його останньої фрази, втім, як і не зрозуміла, навіщо мені треба було від руки писати свої дані на звичайному паперовому аркуші А4 формату. Хотілося спати. Це було якесь неконтрольоване бажання. Очі просто закривалися, але мозок не відключався ні на мить. Я неначе засинала, але в той же час виразно відчувала реальність.

Увімкнули світло. Без стуку. Без попередження. Різко. Знову цей чоловік… і знову він простягає мені аркуш паперу.

– Що? Щось не так? – запитала я геть здивована, прикриваючи рукою обличчя. Світло реанімаційних ламп боляче било в очі.

– Ні. Все гаразд. Тепер постав цифру «2». І напиши те саме, що й минулого разу, – сказав він металевим голосом.

– Ви жартуєте? – Я не могла повірити в те, що тільки-но почула.

– Ні. Пробач, я знаю, що ти хочеш спати. Але тобі доведеться робити це кожні тридцять-сорок хвилин. – У нього на обличчі не здригнувся жоден мускул.

– Ви будитимете мене кожні тридцять хвилин, щоб я писала на папірці своє ім’я, вік і місце проживання? Я вас правильно розумію? – У мене була чудова англійська, але мені хотілося вірити в те, що я все-таки чогось не розумію.

– Так. Це необхідно. – Він сказав це, як робот.

– Але навіщо? Скажіть… Я нормально почуваюся. Просто хочу спати.

– Ось тому нам це й необхідно.

Я нервово взяла ручку, поставила цифру «2», написала те ж саме, що й минулого разу, і, не дивлячись на цього чоловіка, простягнула йому аркуш. Він подякував мені, вимкнув світло і вийшов.

Це були тортури… Мені здавалося, що я божеволію… Вічне дежавю: різке світло… аркуш… непроникне обличчя чоловіка в білому… і цифри… 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9… на «10» замовк німець, який відходив від наркозу і кричав «Яволь»… на «12» я почала ненавидіти своє ім’я… на «13» – місто, в якому я живу, і країну, де я народилася… на «14» я зненавиділа цього лікаря… мені здавалося, що він – причина всіх моїх нещасть… на «16» я згадала фільм «Під замком» із Сталлоне… там був епізод, коли його зачинили в карцері й катували… врубаючи світло… на «17» я вже ревіла… на «18» я зрозуміла, що треба щось робити… якось це припинити… Я поставила «19». Намалювала маленького товстого чоловічка, лисого, в окулярах і підписала: Dr. Evil… LET ME SLEEP… PLEASE PLEASE PLEASE PLEASE PLEASE… [55] Докторе Зло… Дайте мені поспати… Будь ласка… будь ласка… будь ласка… (Англ.) Я обписала весь аркуш, не залишила на ньому місця. І простягнула йому. Він узяв папірець і уважно подивився на мене. Його обличчя розпливлося в усмішці.