Юля Пилипенко - Руденька

– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось відчув. Щось побачив у тобі. Мова навіть не про твою зовнішність. Я не міг собі це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоїсь обраності, розумієш? По телефону ти здавалася мені… простішою… втім, як усі люди. Але ти мічена дівчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумію, для чого, але це справді так.

– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в голові була тільки одна думка: «Я хочу бодай щось відчути. Я знову хочу заплакати». Цікаво, навіщо ми зустрілися? І що б сталося, якби мене протримали на кордоні не сорок хвилин, а зо дві години? – мені справді було цікаво.

– По-перше, я б неодмінно тебе дочекався. Чи подзвонив, і тобі передали б мою візитку. І пропустили б. – Він усміхався своєю дивною усмішкою. – А з приводу того, «навіщо ми зустрілися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, а може, у нас із тобою коли-небудь буде спільна біографія.

– Так… ти маєш рацію… і взагалі, чи не все одно? – Я сміялася.

– А ти часто мрієш? – він і далі ставив мені запитання.

– Завжди. Весь час. Кожної секунди. І знаєш, мені іноді навіть страшно…

– Чому тобі страшно? Ти що, мрієш про щось погане? – Він із зацікавленням дивився на мене.

– Ні… просто все якось дуже дивно: всі мої мрії збуваються… завжди. Я часто уявляю собі якісь речі, думаю про щось… і вони втілюються в життя до найменших подробиць, так що мені стає моторошно… Це якесь вічне дежавю. Я малюю своє життя у своїх думках, уявляю якісь ситуації, цікавих людей, з якими мені б хотілося познайомитися… а потім усе це відбувається в реальному житті… точнісінько… і я іноді не розумію причини: все відбувається, бо я це малювала в своїй голові… чи тому, що я знала наперед, що так буде, і просто бачила своє майбутнє… Це цікаво, але трохи страшно.

Ми вийшли з ресторану і вирішили ще трохи погуляти під дощем. Він був закоханий у дощ не менше, ніж я. Водій і далі так само безшумно їхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволі ступали. Кожен з нас думав про щось своє, і раптом він запитав:

– А що ти думаєш про смерть?

– Ну… я не думаю про неї взагалі. – Його запитання мене зовсім не здивувало.

– Взагалі про неї не думаєш?… Але про неї іноді слід думати, хоча б тому, що вона існує. Мусимо дивитися правді в вічі. – Він подивився на мене своїм дивним поглядом.

– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справді дуже прикро… Мені буде шкода батьків… А ще мій пес… він мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподіваюся, що не помру завтра. Мені б цього дуже не хотілося. Чого я по-справжньому боюся – то це смерті близьких людей. Мене не лякає моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найріднішої людини. Оце справді страшно. І якщо я й далі переходитиму дорогу на червоне світло і не ловитиму ґав, тоді мої шанси дожити до завтра невеликі. Ми не в Європі, а в Україні, тож мусимо на це зважати.

– Юлю, просто прийми це: поки ти зі мною – з тобою нічого не станеться. Це зрозуміло? – твердо сказав мій приятель.

– Можливо. А коли тебе не буде поруч зі мною, тоді що? Станеться? – Я сміялася.

– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсім інші обставини. І з тобою все одно нічого не трапиться. Ясно, дівчинко моя? Ходімо в машину, бо застудишся. – На відміну від мене, він говорив цілком серйозно.

– Якщо ти нормально себе почуваєш, давай погуляємо ще десять хвилин, а тоді сядемо в машину… обіцяю. – Мені подобалося дихати особливим повітрям цього міста.

Ми проходили повз якусь бабусю, яка сиділа, закутавшись у плед, і продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Він підійшов до старенької, з цікавістю розглядаючи її товар, і запитав:

– Скажіть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?

– Це пастернак, синочку, – відповіла старенька застудженим голосом.

– Борис Леонідович? – Він лагідно їй усміхався.

– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…

– А як вас звати? – поцікавився він.

– Катерина Іванівна, – відповіла здивована бабуся.

– Катерино Іванівно, а що ви ще продаєте?

– Помідори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тільки вже вечір, майже все розібрали.

– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуємо, еге ж? – Він усміхаючись подивився на мене.

– Авжеж. Залюбки, – я усміхнулася спершу йому, потім бабусі.