Александр Ульянов - Перли і свині

Нас поселили в найпрестижнішому районі, де небо нагадувало темно-синій гудрон, що ось-ось проллється на голови. Кімнати були укомплектовані зручно, навіть мався свій шпиг, що стояв за гардиною і відрекомендувався:

– Шпиг їхньої мудрої найвисокості.

– Теж мені робота, – визвірився Ізраїль, бо він усе знав. Навіть як розлущити насінину. – Ти скажи, де ми?

– Ми тут, – логічно відказав шпиг.

Ізраїль Бек тріснув його в роговиння. Шпиг хрюкнув, як підсвинок, заплутався у портьєрах і впав. Підвівся, обтрусився і, нічого не сказавши, продовжував непорушно дивитися попереду себе.

– Оце витримка. Справжня королівська виправка, – полестив я шпигові, і він розплився у масляній усмішці. – Мені взагалі на військових насцяти. Китайці, мабуть, деруть у сраку Білокам’яну…

Потім ми спохватилися, розуміючи, що шпиг не розуміється на нашій політиці ні бельмеса. А от інше діло з Абрахамом Лі, котрий у цій політиці розбирався, як свиня у картопляних об’їдках. За півроку перебування він обзавівся гаремом хлопчиків (повнолітніх), а ще увів це в моду. Його політичний геній був непробивний, бо він без жодного пострілу взяв сусідній острів, нав’язавши новий стиль, нову культуру, і взагалі складалося враження, що він тут живе віки. Нас виводили на прогулянки, але не більше. Проте все буває до часу. Тут знову вийшла на сцену Рита.

До того, що мешканці цих островів живуть, як мухомори, нічого додати, але, на превеликий жаль, вони ще й мислили, а це заважало справі. Жінки у динозаврів були дуже вродливими. Білі з лиця, чорноброві, з пухнастими, як у білок, хвостами. Але з’ява на острові, та ще й без хвоста, додала Риті шарму і привабливості. Кожен динозавр уночі (подумки) зраджував свою дружину з Ритою; нічні фантазії прямо фуркали потоками крові, сперми і перелюбства. Ми помалу почали звикати і призвичаюватися до рутинного динозаврячого життя. Єдине, що було зрозуміле, – що нам, як і їм, бракувало твердої землі під ногами. Ми – троє чи четверо посміховиськ, котрих скоро забудуть, згодують велетенським алігаторам або засмажать, як велетенського омара, не керуючись ніякою логікою. Бо вони помирали пачками, наче мухи під їдким струменем дихлофосу. Я ніколи не вірив у випадки, а тому мій мозок ретельно шукав сенс того, що відбувається. І, на диво, це теж розуміла Рита.

Перший король був великий комахолюб, а його антипод кохався на пташках. Кажуть, що ще із-за цього виникла суперечка. Король мав важкі, майже слонячі вуха, а сам був глухий, як пень. Мешканці острова невдалого королівства зовсім не розмовляли. Динозаври видавали щось подібне до писку. І лише молодь, тріщачи металевими конструкціями, влаштовувала цілі бучі на звалищах. Поганою прикметою було вітатися, а то день може зійти на пси. Під впливом усього цього один Лі радісно потирав руки – долонею об долоню. За тиждень робітники вистругали дерев’яний будинок з хрестом на верхівці. Калитка єпископа і калитка Абрахама враз потовщали. Він знав людську природу – добра частина динозаврів розуміла, що чудес на дурничку не буває, а тому, крекчучи і сопучи, поперлася до незрозумілого для них храму. Абрахам Лі процвітав, а з ним і Боб Аскарид у зелених окулярах, натягнутий, як сталевий трос. І от коли все доходило кульмінації, на океані піднялася військова буря. Жаднючий Абрахам Лі наліг на ноги і сховався у сталактитових скелях. На цьому він на деякий час пропав. Здимів собі, та й годі.

Цікавість рухає людину не завжди у правильному напрямку, а навпаки, може завести зовсім у протилежний бік – зла, добра, хто там розбереться? Нам запропонували прогулянку на острів, як нудно це не видавалося. Вся живність – це сталактитові скелі, яскраво-червоні дерева, зелений до ядовитого плющ, і все гігантського зросту. Ми проходимо довгими скляними акваріумами-годівницями, забитими наполовину мертвими; конвеєр по збиранню трупів ніяк не встигав за смертю. Тільки невимовно прекрасне синє небо у нас над головами, золотиста трава у три чоловічих зрости. І скрізь – порядок. Динозаври майже не переміщалися містом, окрім вихідних, пішки, а каталися на металевих скутерах, подібних до великих равликів. Потім нам влаштували велику військову учту. А це означало, що скоро розпочнеться бійня, і цього разу нам не пощастило врятуватися від маленького Армагеддона. Динозаври запихали їжу до рота і говорили: «Хрум! Хрум! Нам ще надовго вистачить хрум-хруму…» Вони кололи останню капсулу, а потім падали з набитим ротом під стіл. Ми нарешті почали здогадуватися, що потрапили не в той район, який би хотілося Ді1.