Александр Ульянов - Перли і свині

– То що я вам говорю? Всі обіцяють, брешуть, і ось як це сумно закінчується… Гадаю, ви не такий… – якось заворожено сказав чоловік і підсунув Абрахаму Лі пляшку пива, тільки но з холодильника, що його принесла дебела чорношкіра жінка у сержантській формі.

У цьому чоловікові було щось пацюче, вірніше, виходило так, ніби людина зробилася пацюком. Навіть усмішка, яка піднімала кутики прямої лінії рота до вух, – нічого начебто особливого, але Абрахам Лі мав те чуття, що його зробило нинішнім Абрахамом Лі. Він відчув пацючу сутність цього чоловіка, а пацюки ніколи не помиляються, коли виходять із контрольованої ієрархії. Інакше не можна. Відтоді людина живе за пацючими законами, і кожна хвилина її життя належить її кмітливості і її розумові. Словом, вона не помиляється – інакше смерть. Решта його не цікавила. І він почав говорити. Так, просто, під впливом почуттів. Говорив, видавалося, він довго, але коли зупинився, то побачив, що чоловік дивиться на нього з цікавістю.

– Ви мені подобаєтеся, – сказав чоловік у кубинській формі. – Ходімте, я щось вам покажу.

Вони вийшли під прямовисне сонце на вкатаний майданчик з червоної глини з кількома порожніми шибеницями. Вийшли без охорони. Він його провів рядком середньовічних диб чи чогось подібного, але це ніяк не вплинуло на Абрахама Лі, голова котрого почала гарячково працювати. Його хилитало від свіжого повітря, від пива, від надії, що він таки може вирватися на свободу, і план, який виник під прямовисним сонцем, прямо скрутив його анус і мошонку. Чоловік в одязі розвідника йшов швидко, але не настільки, щоб сп’янілий від чистого повітря і пива Абрахам Лі не встигав за ним. Від нього тхнуло парфумами, милом і дорогим тютюном. І він знову заговорив. Зараз відверто: про алмази, про велику політику і мрію команданте Че.

– На хрєна мені твій Че, – сказав чоловік і зупинився. – Ти мені подобався більше, коли говорив про алмази.

Над ними плив ясний полудень; когось посадили на загостреного кілка, когось там розпинали на дибі; комусь просто вибивали зуби, а Абрахам Лі переселився у шикарний – у його становищі – готель. І вночі до нього прийшли, коли він опрацьовував служника з вибитими передніми зубами. Засвітилося яскраве світло, він зіщулився, як шкодливий кіт, а хлопчик шугонув за шафу. Коли все трохи прояснилося, розвиднілося, то він побачив коменданта з віспяним обличчям роздягненим до пояса, – широкоплечого, з тотемними значками на тілі, а між лопатками він носив піхви з широким, виклепаним із авіаційної арматури ножем. Він похитав головою, але байдужість, ця мельхіорова твариняча байдужість в очах, котру він зустрічав у проституток – чоловіків і лесбіянок, довели все протиріччя світу. Він повільно, як уві сні, натягнув штани, подивився на двох голих, в одних пов’язках, охоронців, на хитрий, мимовільний оскал безіменного коменданта. Комендант різко, невловимо пройшов кімнату, розпанахав горлянку двом охоронникам так швидко, як це лише можна уявити, потім за патли витягнув хлопця, що верещав, як серливий кіт, і одним махом спробував йому відтяти голову, але малий викрутився, і широке лезо відрізало вухо та глибоко увійшло в передпліччя. Малий заверещав. Абрахам Лі взяв зі стола кухонний ніж і розпанахав йому горлянку, але зробив він це досить невміло, тому лише поранив хлопця. Малий поповз навкарачки, харкаючи кров’ю. Абрахам Лі спробував його наздогнати. Комендант зупинив його порухом. І розітнуте до половини тіло за кілька хвилин перестало смикатися на підлозі.

– У нас мало часу, – сказав комендант. – Їдемо. На нас чекають.

Найменше Абрахам Лі бажав, щоб на нього хтось чекав, але життя переконало його у його студентській наївності: на них чекав совєтський «уазик» з двома кубинцями. І вони поїхали у ніч. Щодо Абрахама Лі, то йому, напевне, закортіло повернутися, коли він побачив із собою поруч двох смердючих кубинських солдатів. Але комендант стиснув його плече і сказав:

– Називай мене Боб. Не більше і не менше. Запитаєш більше – я тебе уб’ю.

На ранок вони в’їхали у савану. Просіка у джунглях закінчилася, і вони поїхали ще в холодному сонці під виття гієн, несамовиті крики всього тваринного світу. Для білого чоловіка все одно, що за ним гнався весь зоопарк. Потім у них не стало води: хтось із кубинців пробив ненароком баклагу. Але до цього часу савана закінчилася і на горизонті почали з’являтися міражі поселень, котрі комендант наказував оминати, називаючи їх із шипінням «людоїдами». І всі розуміли, що то були далеко не міражі. Нарешті вони зупинилися біля села з кількома хатами, де повільно ходили зовсім голі люди – дивовижно красиві, з повільними рухами і витонченими обличчями. У них були гвинтівки та списи. Боб наказав усім лишатися, але кубинці не послухалися. Боб нічого не сказав, пішов своєю упертою ходою між глиняними хижами, прихопивши військового рюкзака. Невдовзі він повернувся, несучи щось у рюкзаку, але кубинці не з’явилися. Мовчки Боб віддав рюкзак Абрахаму Лі, а сам пішов назад. Абрахам Лі зрозумів, що той вернувся за водою. Коли він спробував заглянути до рюкзака, то почув легке шарудіння, а потім солодкий дух, що завжди йде від дому, де знаходяться маленькі діти.