Александр Ульянов - Перли і свині

– Я тут дещо нарив, старий! – глухий голос з Америки.

У небі кольору сардоніксу тремтіли зірки, наче задки шершнів над високою стеблиною велетенської красивої квітки; вечір переходив у ніч, проковтнувши предмети, невловимі риси цього світу. Ми нарешті опинилися у мене за містом. Мусій лежав на підлозі у купі переписаних паперів, поставивши стакан з віскі на живіт; поруч розляглася зовсім гола блондинка, виставивши пружний зад і сховавши обличчя в зігнутих у ліктях руках. Рита перехопила мій погляд, але нічого не сказала. Мусій продовжував говорити:

– Значить, ось так вони починали…

Рита рвучко встала і пройшлася кімнатою. Мусій замовк і зрозумів, що не варто говорити при незнайомих людях.

– А чого? – сказав Мусій тоном ображеної дитини. – Ми тільки-но з нею трахалися. Може, у нас з нею щось вийде?

– Нічого у тебе з нею не вийде. Можеш валяти. Твоя справа, а я не хочу, щоб Лісовські знайшли на звалищі з перерізаною горлянкою, – сказала вона і налила собі повний фужер «Сапераві», густого і червоного. Я уявив кров, що булькає з моєї перерізаної горлянки, і подолав нудотний напад страху. Я встав і підійшов до вікна: чорна бахрома лісу, суміш дубів, столітніх в’язів, модрин, беріз, підмита широким озером, що на початку вісімдесятих кишіло качками і де лосі з вітром у широких рогах благородним поступом підходили до самого його краю і шумно пили воду; дикі комишеві коти дерли качок і їхні гнізда, а люди, що тут деінде з’являлися, намагалися жити з усім у мирі. Я стояв і дивився, не відчуваючи допитливого погляду Рити і білявки, що зараз сиділа, – відображення в дзеркалі з голеним лобком і сірим непроникним кошачим поглядом звужених по-тваринячи зіниць. Я пошукав поглядом сигару, уникаючи очей самої Рити, що зараз віддавала кислою нудьгою вчорашнього празника. Древній ліс, що завжди лякав мене, несподівано викликав радість, тиху втому і спокій.

– Нехай говорить, – сказав я. – Хто ви, у біса, такі, щоб йому забороняти. Дві шльондри. Дві суки, що вилизують корита у кого попаде, аби тільки їх гладили не проти шерсті.

У мене підплила кров до обличчя. Мене крутило, мене нудило, і я нічого не міг із собою вдіяти. Але я знав, що Рита права, як правий Мусій – невиразний товстун, голомозий і булькатий, але котрий належав нашому неписаному братству, що пов’язало нас назавжди. Я стояв і думав про Риту. Дивився на темний ліс, і в мене крутило у паху. Те, що я хотів робити з нею, аж ніяк не входило у плани тримати решту цих двох типів: Мусія і його коханку. Мусій налив собі рівно півсклянки і сказав:

– Ну так слухайте, і ми тобі його зробимо, нашого верховного…

Що собою являв Абрахам Лі? Для мне особисто те, що й очікувалося: завзятий авантюрист, якого не лякало ані життя, ані смерть, а хвилював лише успіх, що він його заклав собі в голову, видно, з самого дитинства. А для решти – нічого особливого. Для преси ця інформації мала абиякий інтерес, власне, до того дня, коли Абрахам Лі ступив на обітовану землю міста Одеси. Наша держава завжди гостинно приймала подібних гібридів, і не тому, що полюбляла читати іноземну класику. Абрахам Лі, вірніше Амбруозі Сінонга, студент Йоганнесбурзького університету, якого відраховано з третього курсу за нестандартні статеві стосунки з викладачем німецької мови. Викладача звали Оліб Олібом, син котрого переховувався від Інтерполу за перевезення чорної полунички у Західну Європу та Сполучені Штати. З півроку він тинявся дикими і проїденими корозією злиднів кварталами Йоганнесбурга, тоді ще під владою білих. Його бачили в районах гей-кварталів для чорних, що кишіли щурами і вошами, СНІДом, як ірландським грипом. Ці квартали буцімто нічого не значили, були викреслені з карти людського існування. Навіть расистська політика ПАР не торкнулася їх, такими-от вони виявилися непотрібними. Але він вижив. Він, потинявшись, вірніше попуширувавши травичкою і паскудним кокаїном, заразившись лихоманкою, упав на розпечений асфальт Йоганнесбурга з однією думкою, що це ще не кінець; коли очуняв у великій світлій кімнаті з круглою люстрою, котра нагадувала потойбічне сонце чи ще якусь там муру, він побачив себе в оточенні шоколадних, синіх, чорних, як гуталін, облич, серед яких зрідка непристойно виглядало біле обличчя. Але саме цим непристойним білим обличчям Амбруозі Сінонга був зобов’язаний своїм життям. З університету-то його випирали його ж одноплемінники, які тільки років два тому замінили спис на авторучку, обламали хвоста та злізли з дерева. Так він потрапив у таємне Братство незрозумілого віросповідання, але з усіма атрибутами Ветхого, Нового Завітів, кабали і зороастризму. Керував цією конторою колишній нацист, сімдесятилітній вірменин Серго Серунян, а вірніше, Серж Серапруа чи ще щось у цьому роді. Амбруозі оклигував, помалу відвідуючи збори, і клеїв якісь картонки, дивно схожі на обкладинки паспортів і перепусток. І взагалі це нагадувало підозрілому і кмітливому колишньому студенту заготовки для документів. Місяць він придивлявся, а потім підійшов і звернувся до Біпо, чорного нігера з диких саван, де ще промишляли канібалізмом. Біпо оскалив зуби, похитав головою, але нічого не сказав. На ранок до нього прийшли в кімнату, витягли з ліжка і повели із зав’язаними очима. Йшли вони півгодини, але по тому, як повертали і зупинялися, Амбруозі Сінонга вирішив, що його водять колом, і місце, куди його ведуть убивати чи ще для чогось, зовсім поруч. Нарешті з нього скинули чорну пов’язку, штовхнули у велику, з низькою глиняною стелею і глиняною підлогою кімнату. Серунян сидів на маленькому кріселку, і тому його велетенське, як розплиле тісто, тіло виглядало потворним, неприємним, страшним і бридким водночас. Серунян дивився не на нього, а кудись на білу кішечку, що моталася за мишею. Його водянистий погляд сімдесятилітнього морфініста, гомосексуаліста і великого махінатора, здавалося, приваблювала ця біла маленька кішечка, що бігала між дротів. Кішечка вигинала спину, шипіла, кидалася з одного боку в інший, і видавалося би, що вона просто бавилася, аби не екскременти, котрі вона періодично видавала із себе від переляку. Тільки зараз Амбруозі Сінонга побачив у нього в руках маленьке реле, що регулювало струм у дротах. Серунян натиснув на клавішу, кішечка дико заверещала, немислимо роздулося її маленьке тіло, потім скрутилася кільканадцять разів, запахло смаленим, і вона затихла.