Юрий Винничук - Груші в тісті

Я таки мусив зробити добрий ковток мартіні і виголосити вголос: «Яка ж ти, Мерсе, свиня!» Вона ж бо знала, що я побачу саме оце свинство!

Єдине, в чому вона не підвела – я таки опинився на краю ночі. Бо такої темної, такої безпросвітної, такої глибокої, такої містичної ночі я не мав у своєму житті. На балконі готелю з пляшкою мартіні ($4) я вдивлявся у темінь ночі, визираючи берег Іспанії, наче берег Батьківщини, але нічого крім темряви мої очі не побачили.

– Мерсе! – гукав я і крик мій линув понад Гібралтарською протокою аж ген до Севільї. – Тішишся?! С-с-су-учка!

Вранці я провідав віллу, в якій мешкав Вільям Берроуз. Та ж картина, що й на віллі Пола Боулза. Тут живуть араби, які ніколи про нього не чули. Хоча знають, що жив тут якийсь американець, але після нього жив тут ще француз, потім місцевий араб, а тоді вже вони.

Я зайшов до невеличкої рестораційки поснідати. Відвідувачів майже не було. Я замовив кус-кус – дуже дрібні кульки з тіста. Зараз їх виробляють на фабриці, а колись берберки катали ці кульки на стегнах. Кус-кус був з фруктами і солодкою підливою. Я запив його кавою з молоком і хотів уже виходити, коли до мене підплив бармен з об’ємним животом і сказав, що хоче запропонувати мені дівчину.

– Дуже гарна дівчина. З села. Незаймана. Ви можете забрати її з собою. Звідки ви?

– З Іспанії, – бовкнув я.

Він вмить перейшов на іспанську. Цього я не врахував. Довелося пояснювати, що я тільки прибув з Іспанії, а насправді з… з Данії. Так мені чомусь захотілося, хоча я далеко не блондин. Офіціант зрадів і повідомив, що його брат грає у якійсь там футбольній команді міста Оденсе. Я мушу його знати – Халід Зекрі, – його ось-ось заберуть до Копенгагена. Цього я теж не врахував. Але погодився, що це справді перспективний футболіст і всі ми ним дуже пишаємося.

– Вона вам обійдеться майже задурно. Вона все життя мріяла потрапити у Скандинавію.

– А як із документами?

– Без проблем. Вона має французький паспорт.

– Фальшивий?

Він довірливо засміявся і сів на крісло поруч зі мною.

– Ну, ви ж розумієте… Але проблем не буде. Їй вісімнадцять. Вона чудово готує… З бідної родини. Вони згодні зачекати. Тобто тисячу євро зараз, а потім по сто щомісяця доки не сплатите п’ять тисяч. А далі час від часу пошлете їм якогось пакунка – старий міксер чи там кавоварку. Бербери, вони ж невибагливі.

– Берберки дуже красиві.

– Так, це правда. Красивіші за наших арабок.

– Але ж і горді.

– Ця не така. Вона покірна, наче кізочка. Тут таке виховання.

– Але ж я можу надурити і не вислати гроші.

– Ви цього не зробите.

– Не зроблю?

– Ні, – сказав він, лагідно усміхаючись. – Не зробите.

– Можна поцікавитись, чому?

– Можна. Але не варто.

– Чому?

– Хочете на неї поглянути?

Я кивнув. А що мені втрачати?

Бармен зник, а за хвилю привів дівчину у довгій чорній сукні, розшитій строкатими узорами, на шиї і на руках у неї дзеленчали прикраси, а з волосся спадали кольорові стяжки з намистинами. Побачивши її, я роззявив писок – вона не була вродлива, вона була прекрасна. Але на вигляд я б їй не дав і шістнадцять.

– Тепер розумієте?

– Ні.

– Їй п’ятнадцять. Якщо ви не сплатите повної суми, то одного дня вас провідає поліція і розлючена мусульманська громада. Вам того треба?

– І якою мовою вона розмовляє?

– Вона поліглот. Вона з гір Ер-Ріфу і розмовляє на мові ріф, а ще арабською та французькою. Розуміє іспанську і португальську.

– Чудово. Жодної з цих мов я не знаю.

– Така жінка – мрія кожного чоловіка.

Я не мав що заперечити. Дівчина навіть не намагалася прислухатися до нашої балачки і розглядала клітки з канарейками, що висіли на стіні. Можливо, вона намагалася збагнути усі приваби життя у клітці. Я її вочевидь взагалі не цікавив. Таке враження, що вона змирилася зі своєю долею і готова була нести свій хрест – перепрошую, півмісяць – до кінця.

– Чому таку гарну дівчину не купить якийсь багатий араб?

– В Марокко багаті араби мають по кілька жінок, а бербери такого звичаю не визнають. Вони всі однолюби. Жодна берберка не піде жити до араба.

Ця безрезультатна розмова могла ще довго тягнутися. Купувати красуню я не збирався. Хоча на відміну від арабок, які десь так після двадцяти п’яти починають перетворюватися на драглистих качкоподібних цьоток, берберки залишаються стрункими і привабливими. І якщо таку кралю запхати в обтислі джинси і в таку ж обтислу блюзку, то у Львові хоч і не з’являйся. Але помріяти можна, нє? Тільки іншим разом. Ще одну жінку я просто не прогодую. А зараз я дякую барменові за увагу і обіцяю подумати над його пропозицією. Берберка милується канарейками і на її вустах гуляє замріяна усмішка.