Юрий Винничук - Мальва Ланда

– На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою… Може, якраз вам щось удасться.

Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра. Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об’явилася худенька згорблена бабуся.

– Чи ви будете пані Мокрицька?

– Так.

– Я від пана Магули.

– Ну? – зовсім непривітно відказала бабуся.

– Хотів би перемовитися з вами…

– А що я маю до говорення?

– Ви, може, ні… але я маю…

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір’я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

– Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?

– Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…

– От старе порохно!

– А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…

– Про кого? Про Мальву?

– Вона була дуже гарна поетеса.

– Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!

– Як буду писати про неї, то напишу і про вас.

Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

– А що ви про мене знаєте?

– Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

– Ви справді читали?

– Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…

– Але вас більше цікавить Мальва?

– Бо вона зникла безслідно.

– Не так вже й безслідно.

– Ви знаєте, де вона тепер?

– Ні…

– То звідки вам відомо, що вона жива?

– Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

– Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

– То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…

– Ви з нею зустрічалися?

– Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…

– Та вже коли почали…

– Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…

– Ви були впевнені, що то вона?

– Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда – це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…

– Як?

– Уже не пам’ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам’ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

– А що було далі?

– Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

– Ви розмовляли?

– Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

– Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

– Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

– Чого саме вона боялася?

– Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совєти…

– Друга книжечка? – аж затремтів Бумблякевич.

– Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів… Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва еміґрувала…

– Хто – ми?

– Ми – це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…

– Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…

– Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.

– А звідки знали ви?

– Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

– Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

– А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар’ювала потихеньку… Все життя ховатися…

– В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…

– Ну, ми не були з нею такими аж колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга – два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…