Юрий Винничук - Мальва Ланда

Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич при допомозі Славці перетрусив мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в’юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.

– Ти хочеш це все викинути? – здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. – Це не практично.

– А як буде практично?

– Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані накривки для слоїків.

І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки – це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму – в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.

Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич небавом подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, срібні кавові ложечки, стара гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалась його мама. Тепер він міг виміняти відразу зо два десятки цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що є на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов’язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, начеб мав видобути на світ не знати який раритет. І таки видобув.

– Ану вгадайте, хто це писав?

– Це якась довоєнна поетеса, – сказав Бумблякевич. – І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.

– Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім’я нікому нічого не скаже.

Він простяг книжечку, і коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем…»

– Що з вами? – спитав Магула.

– Та ні, нічого…

Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореаґувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений…

– Це дивна поетеса… – сказав Магула. – Я ще молодим пробував її відшукати… Але намарне… Я був просто закоханий у її вірші…

Бумблякевич розчинив вікно – у вечірньому застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове… Її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша…

Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло – може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття… Тільки чому саме його?

– Спробуйте розвідати щось про неї, – сказав тоді Магула. – Я вам цю книжечку дам… Але дуже вас прошу – знайдіть її сліди… Не може бути, що вона десь щезла…

– Вона не могла еміґрувати?

– Бачите, якби еміґрувала, то обов’язково випірнула б десь на Заході… Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім’ям… Ніде…

– Бувало, що письменники друкувалися там під прибраними іменами, побоюючись розправи аґентів КҐБ.

– Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу аґентів.

– Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят… Якщо тільки не вмерла.

– Ні, вона ще жива.

– Жива? Звідки вам про те відомо?

– Достеменно я не знаю… Але є така одна пані Мокрицька… Котра теж щось пописувала в тридцятих… Мальва жива…

– Чому ж ви не розвідали в неї більше?

– Бо не хотіла більше нічого вповісти.

– Добре, а де шукати ту Мокрицьку?