Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…

– Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

– У неї нефрит… відмовляють нирки…

– Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

– Чого мала пити? Могла перестудитися.

– Ну так… але… А що кажуть лікарі?

– Кажуть, що треба різати…

– Їм би різати… Коли вона лягає?

– Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п’ятницю…

– Коли підеш провідати?

– Завтра.

– Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит нема що й казати – зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з’явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив’язаний із псячої куделі.

– Файно, але де взяти тої куделі? – зажурилася мама.

– Знаю де, – відповіла сусідка. – Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в’язати пояс.

У п’ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте мама не спала.

– Я вже скінчила в’язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?

– Ніби добре все…

– Ти її бачив?

– Після операції не бачив… Не дозволили.

– А батьків… батьків її бачив?

– Ні… – але враз виправився: – Тобто так… Але не признавався до них…

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

– Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…

– І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

– Чупринку. Празьке видання. І…

– І? – вирячив очі Магула.

– І двотомник Трохима Зіньківського.

– Ого! – Магула захлинувся повітрям і замахав руками. – Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

– І дали йому гроші? – спитала мама.

– Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…

– Боже… Боже… Боже… – шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?

Бумблякевич перегорнув сторінку…

– Я мушу піти до неї на похорон, – вперлася мама. – Я мушу піти… Вона мені як рідна…

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.