Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою-ліпшою русалкою!

– Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.

– Господи! – вирвалося у Бумблякевича.

– Слухаю?

– То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов’язані з ризиком для життя!

– Мальви Ланди? – зацікавився одноріг. – Ви шукаєте Мальву?

– Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.

– А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?

– Я досліджую її творчість.

– Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда – це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.

– О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?

– Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так, це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.

– Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?

– Не розумію, чому це вас цікавить. А що, є вже якісь думки з цього приводу?

– Є така підозра, що ви кохалися.

– Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

– Хіба це неможливо?

– Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим-ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

– Коли ви бачили її востаннє?

– Щойно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

– Але я… я не вмію їздити верхи…

– І не треба. Досить триматися за мою гриву.

Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого – їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

– Не бійтеся, – спробував його заспокоїти одноріг. – Я мчатиму якомога обережніше.

– Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… – нарешті зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

– А що з рушницею? Сказати, що загубив?

– Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле – чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

– Дивіться, дивіться, який зух!

– Герой! Справжній герой!

Водночас пролунали постріли.

– Пригніться! – гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалений вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…

Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.

– Не стріляйте! – гукнув Бумблякевич. – Ви ж у мене вцілите!

– Тримайтеся! – викашляв одноріг і стрибнув із кручі.

Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб’ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім’явши під себе вершника.

Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м’які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя. Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи. «Я вбив Бога! – вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше: – Я вбив Господа Бога!» І небо прийняло цю вість зі смутком. Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.