Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.

– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. – Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.

Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом уздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:

– А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?…

– В туди! – засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю – круглу й пухкеньку, мов снігова куля.

Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам’яти, заходився розщіпати ширінку.

– Ну… ну… швидше… – благала русалка.

Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:

– Стійте!

Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті. Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений ґвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…

– Якби ви спробували її вграти, – промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, – вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.

«Боже! Який він розумний!» – це перше, що подумав Бумблякевич. «Боже! То він ще й розмовляє?» – це друге, що подумав Бумблякевич.

– Вмерти на сміттярці! – витер він піт із чола. – Ні, цього я б не витримав.

Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.

– Отже, ви один із них.

– Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…

– На мене.

– На вас. Здається… Але я тільки гість.

– А рушниця?

– Клянуся вам – я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту…

– Вони хочуть мене вбити, – сумно сказав одноріг.

– Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.

– Так, є… Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.

– А ви – ні? Ви ж так само одноріг.

– Ні. Я не одноріг. Я – Господь однорогів. Я – їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.

– Чому ж вони досі цього не зробили?

– Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м’ясом і кров’ю, серцем і мозком.

– А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших… мне-мне… дітей.

– А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.

– О… о… то ви… могли вбити й мене? – пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.

– Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.

– Як то – цівку? – злякався Бумблякевич такого садизму.

– Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! – і з русалки тільки луска лишається. Бо вона – це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.