Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? – якомога буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

– Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось бачите на полиці – поема «Трикутник смерті» в чотирьох томах про наші визвольні змагання. Поруч поема «Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні спогади в десяти томах. Біоґрафія княгині фон Шруботяг у шести томах, біоґрафія князя Теодора фон Шруботяга у двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

– Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя йде за вами.

І справді, небавом з’явилася Фрузя.

– Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

– Бажаю вам щасливих ловів! – гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір’ям.

– Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

– Я ніколи не взував чобіт.

– Ви не були у війську? – здивувалася Фрузя.

– Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

– Хіба таке можливе? Не хотів – і не пішов?

– Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар’ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав’язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую – сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету… Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

– Чому два?

– А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків – це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар’яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися в меншості і стали для нас вар’ятами.

– І що, – підморгнула дівчина, – вас теж осяяло?

– Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль – знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

– Мушу вас покинути, – сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші – капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка. Хорти валували і рвалися на смичах. Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки. Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.

– А ви чого стоїте? – спитала княгиня. – Вибирайте й собі рушницю.

– Але я не вмію стріляти, – винувато відказав Бумблякевич.

– Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

– Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

– Пане Бумблякевич, – сказав Джавала, – головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, – викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

– Пане Джавала! – вигукнув радісно чоловік. – Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

– Це мій син, – сказала княгиня Бумблякевичу. – Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

– Я зворушений, – сказав Бумблякевич.