Артём Чапай - Понаїхали

Вiн зiйшов на перон серед сiрого дня. Бiлим такий не назвеш. Погода мерзенна.

— Та-акси, та-акси, — таксисти пiдходили й пiдходили, сунули й сунули.

Фу, суцiльнi кавказцi. Всьо, пропала матушка-Расєя. Повернувшись, аби роздивитися смаглявого таксиста, Сергiй спортивною сумкою, що висiла на плечi, ледь не влiз у лоток преси.

— Эй, куда прешь, по-од ноги с'три, — звернувся до нього корiнний москвич, який щодня добирався на роботу елетричкою з Тверi. I тихше виплюнув: — П'наехали, прохода нет.

Годину поштовхавшись i тричi перейшовши з лiнiї на лiнiю, Сергiй вийшов на «Алтуф'єво». По ескалаторах у Москвi бiгали. Брр, ну й городiшко.

Офiс, де Сергiй мав працювати, був зйомною однокiмнатною квартирою на сьомому поверсi брежнєвської дев'ятиповерхiвки. Сергiю вiдчинив тезка з Хмельницького, дружбан Кокоса. Тезка засмiявся:

— Пом'яли в метро?

— Ще в поїздi. Вчора.

Тезка кивнув головою i знов засмiявся.

Хмельницький тезка виявився веселим хлопцем, якому не було й тридцяти. Вiн постiйно мугикав щось пiд нiс.

— Спати будеш у кухнi на тахтi. А я тут, у кiмнатi.

— Ти теж тут живеш? Кокос казав, у тебе жiнка й мала.

— Та бля, — сказав тезка. — Квартира в iншому кiнцi мiста. Поки з роботи й на роботу, поспати не буде часу. Так що я до жiнки тiльки на вихiднi.

В жопу таку жизнь, подумав Сергiй.

В офiсi-квартирi стояв друкарський прес i рiзограф, як у директора їхньої школи. Школi подарував рiзограф чувак iз Канади, який ще за совка виїхав з Бiлого Саду. Тiльки в кабiнетi директора рiзограф стояв пiд охороною секретарки, яка здувала з нього пилюку, не вмiючи користуватись. Школою ходила легенда, як секретарка спробувала навчитися бодай робити на рiзографi ксерокопiї, але защемила низ спiдницi, завуч її визволяв, а старшокласники їх за цим застукали. Рiзограф пiсля цього перенесли в кабiнет директора й укрили полiетиленом, вiд пилюки.

Тут, в однокiмнатному московському офiсi, рiзограф працював вiд ранку до вечора. Тезка з Хмельницького був у рекламному бiзнесi. Сам шукав клiєнтiв, сам друкував на рiзографi чи зрiдка, коли Оракал, на ручному пресi невелику зовнiшню рекламу. Сам i розклеював цю рекламу по дошках i стовпах. Робив календарики, рекламнi брошурки, вiзитки. Коли роботи стало бiльше, нiж встигав зробити за дванадцять годин щодня — почав шукати помiчника.

— Давай я буду Сєрий, а ти Сергiй, — запропонував тезка.

Сергiй та Сєрий вовтузилися з вiзитками бiля рiзака, i хмельницький Сєрий мугикав пiд нiс, дедалi експресивнiше, розходячись, а потiм розкинув руки й голосним баритоном проспiвав:

— Я русский! Какой восторг! Я русский! Слава победе!

— Шо за брєд?

Сєрий засмiявся.

— «Лабарум». Православнi патрiоти, — Сєрий вручив Сергiю пачку оголошень. — На, порозклеюй навколо метро «Молодьожна». I вiзитки по дорозi рознеси. На кожнiй пачцi адреси.

Щоразу перед виходом Сергiй виймав карту Москви й прокладав маршрути так, щоб їздити й вертатися завжди iншою дорогою. I через пару тижнiв виявилося, що Москва починає йому подобатись.

Вiн не боявся ходити навiть у райони, де жили всякi хачi. Пiсля кiлькох зiткнень i хибної тривоги Сергiй зрозумiв, що кавказцi сприймають його за свого. Сергiй знав, що не пiдпадає пiд арiйський архетип бiлокурої бестiї. Ну але бiлi рiзнi бувають, нє? Батя, хоть i поц, на вигляд був якраз арiйцем, а Сергiй пiшов у маму: карi очi-чорнi брови, ну i в родичiв по материнськiй лiнiї: трохи смаглява шкiра, темне волосся. А що, i нiмцi теж такi бувають.

Бiля метро й на базарах, де водилися кавказцi, водилися й мусора. У Сергiя мусора не раз питали документи — видно, приймаючи його за кавказця.

— Укра-а-аинец, — протягували менти з наголосом на «а» й гортали паспорт. — А прописочка есть?

— Имеется.

Сергiй так i не зрозумiв прикола з московською пропискою, яку так легко купити. Сєрий першого ж дня вiдправив Сергiя по цей папiрець. Прописка цiлком легальна. I що з того, що за однiєю адресою, казав Сєрий, може бути прописана хоч тисяча людей? Ну, про тисячу Сєрий, мабуть, перебiльшував.

Москви, хай розп'ятсотзлатоглавої й мiсцями навiть нiчо так, за день вистачало з головою. Находишся. Ноги гудуть, як величезний дзвiн, по якому щойно вдарили, й тепер вiн продовжує тихо й низько вiддавати звук. Жопа болить вiд твердих лавок метро, обшитих шкiрою молодого дерматина.

Пiсля восьмої вечора Сєрий дозволяв курити в кухнi. Ходити на сходовий майданчик ввечерi впадло. Сергiй до опiвночi, до першої ночi дивився тупе росiйське телебачення. «В гостях у сказки», називав їхнi вечiрнi новини Сєрий й починав мугикати пiд нiс мелодiю «Если вы не очень боитесь Кощея...». Сергiй завжди сидiв перед телевiзором в одному кутку тахти, курив вiд нудьги й за вечiр скурював стiльки, як у Бiлому Саду за тиждень. Через мiсяць Сєрий показав на стелю над кутком, де вiчно димiв Сергiй, i засмiявся: