Пауло Коэльо - Брида

– Я не знаю, навіщо це роблю. Але я роблю те, що вимагається від мене.

– Тепер моя черга, – сказав він.

Він обернувся до ночі й наслідував спів птахів, які тепер існували тільки в легендах і міфах. Для завершення ритуалу бракувало лише цієї деталі – Вікка була доброю Наставницею і навчила Бриду майже всього, крім фіналу.

Коли пролунали крики священного пелікана та фенікса, усе коло наповнилося світлом, таємничим світлом, яке нічого не освітлювало навкруг себе, а втім, було світлом. Маг дивився на свою Іншу Частину, й вона стояла перед ним, сяючи всім своїм вічним тілом, золотою аурою та променями, що бризкали з її пупа та голови. Він знав, що вона бачить те саме й бачить також світляну цятку над його лівим плечем, нині трохи розмазану через вино, яке вони разом випили.

– Ти – моя Інша Частина, – сказала вона, побачивши цятку.

– Я пройду з тобою за Традицією Місяця, – сказав Маг.

І вмить пшеничне поле навколо них перетворилося на сіру попелясту пустелю, де стояв храм, а перед його величезними дверима танцювали жінки в білих одежах. Брида й Маг спостерігали цю картину з гребеня дюни, і вона не знала, чи ті жінки можуть бачити її.

Брида відчувала Мага поруч себе, хотіла запитати в нього, що означає те видіння, але не могла здобутися на голос, який застряг їй у горлі. Він помітив страх у її очах, і вони повернулися у світляне коло посеред пшеничного поля.

– Що то було? – запитала вона.

– Мій подарунок для тебе. Один із одинадцятьох таємних храмів Традиції Місяця. Подарунок кохання, подарунок вдячності за те, що ти існуєш, і я не даремно чекав стільки часу, щоб зустріти тебе.

– Забери мене з собою, – сказала вона. – Навчи мене ходити у твоєму світі.

Й обоє вирушили в час, у простір, у Традиції. Брида бачила квітучі поля, тварин, про яких знала лише з книжок, таємничі замки та міста, що ніби плавали на хмарах світла. Небо освітилося, коли Маг креслив для неї над пшеничним полем священні символи Традиції. У якусь мить вони обоє опинилися ніби на одному з полюсів Землі, бо їх оточували сніги та крига, одначе то була не ця планета; інші створіння, менші від людей, із набагато довшими пальцями та іншими очима трудилися у грандіозному космічному кораблі. Вона не встигала поставити йому запитання про ту або ту річ, як образи зникали й нові з’являлися на їхньому місці. Своєю жіночою душею Брида зрозуміла, що цей чоловік тепер намагався показати їй усе, чого він навчився за стільки років і зберігав весь цей час тільки для того, щоб зробити їй подарунок. І він міг довіритися їй без страху, бо вона була його Іншою Частиною. Вона могла мандрувати з ним Єлисейськими полями, де живуть осяйні душі та де вряди-годи з’являються душі, які лише прагнуть до сяйва, щоб підживити себе надією.

Вона не знала, скільки минуло часу, перш ніж вона знову побачила себе в осяйному колі, яке сама ж накреслила. Їй уже доводилося переживати кохання, але до цієї ночі кохання також означало страх. Той страх, хоч і не дуже сильний, був завжди покривалом – вона бачила крізь нього майже все, крім кольорів. А цієї миті, коли перед нею стояла її Інша Частина, вона зрозуміла, що кохання – це почуття, міцно пов’язане з кольорами, схоже на тисячі накладених одна на одну райдуг.

«Скільки я втратила через страх утратити», – подумала, дивлячись на гру райдужних кольорів.

Вона лежала під осяйним створінням, із цяткою світла над лівим плечем і блискучими нитями, що тяглися від голови та пупа.

– Я хотіла поговорити з тобою, але так і не змогла, – сказала вона.

– Бо багато випила, – відповів він.

Усе це для Бриди перетворилося на далекий спогад: шинок, вино й відчуття роздратування від чогось, чого вона не хотіла визнати.

– Дякую за видіння.

– То не були видіння, – сказала їй осяйна істота. – Ти споглядала мудрість Землі та однієї з далеких планет.

Брида не хотіла говорити про всі ті речі. Не хотіла лекцій. Хотіла тільки того, що недавно пережила.

– Я теж свічуся?

– Так само, як і я. Ті самі кольори, те саме світло. І ті самі пучки енергії.

Світло тепер набуло золотавого кольору, а пучки енергії, що виходили з голови й пупа, мали осяйний небесно-блакитний колір.

– У мене таке відчуття, ніби ми мало не загинули, але змогли врятуватися, – сказала Брида.

– Ти стомилася. Вертаймося до села. І випила теж багато.

Брида знала, що десь існує світ із шинками, пшеничними полями та зупинками автобуса. Але вона не хотіла повертатися в нього – усе, чого вона хотіла, – це залишитися тут назавжди. Вона слухала далекий голос, який промовляв заклинання, а тим часом світло навколо неї тьмяніло, поки й зовсім погасло. Величезний місяць знову з’явився в небі, освітивши поле. Вони лежали, обнявшись, голі. І не відчували ані холоду, ані сорому.