Пауло Коэльо - Брида

«Можливо, тому, що радість їм не до вподоби». Вона визнала цю думку трохи абсурдною, проте записала її в щоденник як одну зі своїх творчих знахідок.

Цілий тиждень просушивши собі голову над уявленням про Іншу Частину, Брида відчула, як її дедалі більше опановує жахлива думка про те, що вона може обрати собі в супутники життя не того чоловіка. На восьму ніч, знову прокинувшись о першій годині, вона довго дивилася на карти таро, знову без найменшого результату, і вирішила запросити свого коханого завтра на вечерю.

Вона обрала ресторан, який був би не дуже дорогим, бо її обранець завжди наполягав на тому, щоб самому оплатити рахунок, хоч його платня асистента на кафедрі фізики в університеті була набагато меншою, аніж її платня секретарки. Було ще літо, й вони сиділи за одним зі столів, які ресторан виставляв на тротуарі, над самим берегом річки.

– Хотів би я знати, коли твої духи знову дозволять мені спати з тобою, – сказав напівжартома Лоренс.

Брида подивилася на нього з ніжністю. Вона попросила його, щоб два тижні він не приходив до неї додому, і він погодився, висловивши лише легкий протест, достатній для того, щоб вона зрозуміла, як дуже він кохає її. Адже й він, по-своєму, намагався розгадати таємниці Всесвіту і якби одного дня попросив зробити перерву в їхніх інтимних стосунках, їй би довелося погодитись.

Вони вечеряли неквапно й багато не розмовляючи, дивлячись на човни, які сновигали річкою, та на людей, що прогулювалися набережною. Пляшка з білим вином досить швидко спорожніла, й вони замовили ще одну. Через півгодини їхні стільці вже стояли впритул, а вони, обнявшись, милувалися літнім зоряним небом.

– Подивись на це небо, – сказав Лоренс, пестливо погладивши їй волосся. – Ми споглядаємо небо, яке було таким самим багато тисяч років тому.

Він уже казав це того дня, коли вони познайомилися. Але Брида не захотіла уривати його – адже в такий спосіб він намагався прилучити її до свого світу.

– Багато з цих зірок уже давно погасли, а проте їхнє світло досі летить крізь Усесвіт. Інші зірки давно вже народилися, а проте їхнє світло досі до нас не дійшло.

– Отже, ніхто не знає, яким є справжнє небо?

Вона ставила йому це запитання в їхню першу ніч. Але приємні хвилини можна й повторити.

– Ні, ми цього не знаємо. Ми вивчаємо те, що бачимо, а не завжди те, що ми бачимо, існує.

– Я хочу запитати в тебе одну річ. З якої матерії ми утворені? Звідки беруться атоми, з яких складається наше тіло?

Лоренс відповів їй, дивлячись на давнє небо:

– Вони були створені разом з отими зірками і річкою, яку ти бачиш перед собою. У першу секунду існування Всесвіту.

– Отже, після тієї першої миті Творіння більше нічого не додалося?

– Більше нічого. Усе перебувало й перебуває в русі. Усе зазнавало й зазнає перетворень. Але матерія Всесвіту залишається тією самою, якою вона була й мільйони років тому. Вона не збільшилася на жоден атом.

Брида дивилася невідривним поглядом на рух річкової води й на рух зірок. Було легко розгледіти, як річка тече по поверхні Землі, але було важко помітити, як рухаються зірки в небі. А проте як річка, так і зірки перебували в русі.

– Лоренсе, – сказала вона нарешті після тривалої мовчанки, під час якої обоє спостерігали за човном, що пропливав повз них. – Дозволь мені поставити запитання, яке може здатися тобі абсурдним: чи можливо з погляду фізики, щоб атоми, з яких складається моє тіло, перебували в тілі іншої людини, котра жила раніше від мене?

Лоренс подивився на неї злякано.

– А що, власне, тобі хочеться знати?

– Лише те, про що я тебе запитала. Це можливо?

– Вони перебувають у рослинах, у комахах, вони можуть перетворитися на молекули гелію й відлетіти на мільйони кілометрів від Землі.

– Але чи можливо, щоб атоми з тіла людини, яка вже померла, перебували в моєму тілі й у тілах інших живих людей?

Протягом якогось часу він мовчав.

– Так, це можливо, – відповів нарешті.

Десь далеко заграла музика. Вона долинула з баржі, що пливла по річці, й навіть здалеку Брида бачила силует матроса в рамці освітленого вікна. То була музика, що нагадала їй роки ранньої юності й принесла із собою атмосферу танців у школі, запах її кімнати й навіть колір стрічки, якою вона зав’язувала свій «кінський хвіст». Брида зрозуміла, що Лоренс ніколи не замислювався над її запитанням і, певно, цієї миті думав про те, чи в його тілі не перебувають атоми з тіл давніх воїнів-вікінгів, з вулканічних вивержень, із тіл доісторичних тварин, які так загадково зникли.