Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Я далі виполюю небажані рослини і складаю їх на купу, яка незабаром буде спалена. Я також багато міркую над проблемами, які треба було б пов’язувати не з міркуваннями, а з діями. Проте кожна дія людського створіння є священною і призводить до багатьох наслідків, і це примушує мене думати над тим, що я роблю.

З одного боку, ці рослини мають право розростатися скрізь. З другого боку, якщо я їх тепер не виполю, вони зрештою задушать моріжок. У Новому Заповіті Ісус говорить про те, що треба відокремлювати кукіль, щоб він не змішувався з пшеницею.

Але – з підтримкою або без підтримки Біблії – я стою перед конкретною проблемою, з якою людство стикається завжди: до якої міри нам дозволено втручатися в природу? Таке втручання завжди має негативний характер, чи буває й позитивним?

Я відкладаю вбік свою зброю – відому також під назвою «мотика». Кожен її удар означає кінець якогось життя, небуття квітки, яка мала розпуститися навесні, зухвалість людського створіння, яке хоче змінити під свої забаганки ландшафт. Я повинен подумати більше, бо в цю хвилину я керую могутністю життя та смерті. Моріжок, здавалося, мені каже: «Захисти мене, бо він мене задушить». Бур’ян також звертається до мене: «Я пройшов таку довгу дорогу, щоб дістатися до твого саду: чому ти хочеш убити мене?»

Зрештою на допомогу мені приходить індійський текст Бгаґавад-ґіта. Я згадав про те, як відповів Крішна воїнові Аржуні, коли той занепав духом перед вирішальною битвою, кинув свою зброю на землю і сказав, що не братиме участі в битві, у якій загине його брат. Крішна відповів йому приблизно так: «Ти гадаєш, що можеш когось убити? Твоя рука є моєю рукою й усе, що ти робитимеш уже давно записано. Ніхто не вбиває, і ніхто не вмирає».

Підбадьорений цим несподіваним спогадом, я знову беру в руки свого списа, й атакую бур’ян, якого ніхто не запрошував до мого саду. Цього ранку я здобув унікальну науку: коли щось небажане виросте в моїй душі, я попрошу Бога, щоб Він допоміг мені виполоти це без найменшої жалості.

Важливо ніколи не забувати про те, що дія – це матеріалізована думка.

Найменший жест нас викриває, тому ми повинні вдосконалити все, обміркувати деталі, засвоїти техніку в такий спосіб, щоб вона стала інтуїтивною. Інтуїція не має нічого спільного з рутиною, крім того стану, в якому перебуває дух, не пов’язаний із технікою.

Таким чином, після тривалого вправляння, ми вже не думаємо про всі необхідні рухи: вони стають невід’ємною частиною нашого існування. Але для цього треба тренуватися, повторювати.

А якщо цього не досить, то треба повторювати й тренуватися.

Подивіться, як умілий коваль обробляє залізо. Для недосвідченого ока він повторює молотом однакові рухи.

Але той, кому відома важливість тренування, знає, що кожного разу, коли коваль підіймає молот і потім опускає його, інтенсивність удару різна. Рука повторює той самий жест, та коли молот наближається до заліза, вона знає, як треба вдарити – потужно чи легенько.

Подивіться на вітряк. Той, хто проминає його лише один раз, має враження, що він обертається з однаковою швидкістю, завжди повторюючи один і той самий рух.

Але той, хто знає вітряки, знає також, що вони пристосовуються до вітру й змінюють напрямок завжди, коли це необхідно.

Рука коваля здобула необхідні навички, після того як не одну тисячу разів повторила свій рух із молотом. Крила вітряка спроможні рухатися з потрібною швидкістю після того як прийняли на себе багато вітру, і його зубчаті передачі відполірувалися.

Лучник дозволяє своїм стрілам розлітатися далеко від цілі, бо він знає, що навчиться правильно тримати лук, стояти в правильній позі, правильно натягувати тятиву й цілитися мішень лише після того як випустить тисячі стріл, не боячись не влучити.

Аж поки настане мить, коли йому більше не знадобиться думати про те, що він робить. Відтепер лучник перетворюється на свій лук, на свою стрілу, на свою мішень.

Як спостерігати за польотом стріли. Стріла – це намір, який вилітає в повітря.

Після того як стрілець її випустив, він нічого не може вдіяти, щоб спрямувати її політ до мішені. Від цієї хвилини в напрузі, необхідній для того, щоб зробити постріл, більше не має потреби.

Хоч лучник не відводить погляду від польоту стріли, серце його спокійне, й він усміхається.

У ці хвилини, якщо він досить тренувався й зумів розвинути свій інстинкт, стрілець виявляє необхідну елегантність і концентрацію протягом усього процесу пострілу, відчуваючи присутність усесвіту й переконається в тому, що його дія є справедливою й заслуженою.