Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Але я вже розкуйовдив волосся, носив у кишені пачку «Ґолуаз» і театральну п’єсу під пахвою («Межі опору», яку, на мою радість один із критиків назвав найбожевільнішою виставою, яку йому довелося бачити), вивчав Геґеля і дав собі слово неодмінно прочитати «Улісса». Так тривало до того дня, коли я познайомився з рок-виконавцем, який попросив мене написати слова до його музики й у такий спосіб визволив мене від пошуків безсмертя й вивів мене на дорогу, якою ходять звичайні люди.

Це допомогло мені відвідати багато міст і змінити більше країн світу, аніж черевиків, як казав Бертольд Брехт. На наступних сторінках читач ознайомиться з розповідями про моменти, які мені довелося пережити, про історії, які мені розповіли, про роздуми, до яких я прийшов на певному етапі річки свого життя.

Ці тексти вже були опубліковані в різних газетах світу, і я зібрав їх докупи на прохання своїх читачів.

Моє життя в тепер – це симфонія, складена з трьох різних мелодій: «багато людей», «кілька людей» і «майже нікого». Кожна з цих мелодій триває приблизно чотири місяці в рік, вони часто відбуваються протягом одного місяця, але ніколи не змішуються.

«Багато людей» – це ті хвилини, коли я перебуваю в контакті з публікою, видавцями, журналістами. «Кілька людей» реалізується тоді, коли я повертаюся до Бразилії, зустрічаюся зі своїми давніми друзями, ходжу на пляж Копакабана, відвідую якісь суспільно значущі події, але здебільшого перебуваю вдома.

Проте мій сьогоднішній намір – трохи поговорити про мелодію «майже нікого». На цю мить ніч уже накрила темрявою село з двохсот мешканців у Піренеях, назву якого я волію тримати в таємниці, бо нещодавно я купив собі там старий млин і перетворив його на оселю. Я щоранку прокидаюся, розбуджений криком півня, випиваю вранішню каву й виходжу на вулицю, щоб прогулятися між коровами, вівцями, плантаціями кукурудзи й трави, вирощуваної на сіно. Дивлюся на гори й – на відміну від мелодії «багато людей» – ніколи не намагаюся думати, хто я такий. У мене немає ані запитань, ані відповідей, я цілком живу в нинішньому моменті, розуміючи, що рік має чотири сезони (атож, це здається очевидним, але іноді ми про це забуваємо), і я змінюю вигляд, як навколишній краєвид.

У такі хвилини мене не цікавить, що там відбувається в Іраку чи в Афганістані: як і будь-яку іншу людину, що живе внутрішнім життям, мене насамперед цікавлять відомості з метеорології. Люди, що живуть у маленькому місті знають, чи йтиме дощ, чи похолодає, чи буде вітер, бо від погоди безпосередньо залежить їхнє життя, їхні плани, їхні жнива. Я бачу фермера, який працює в полі, ми бажаємо один одному «доброго дня», обговорюємо прогнози погоди, й далі робимо свої справи – він колупається в землі, а я продовжую свою тривалу прогулянку.

Повертаюся додому, зазираю до поштової скриньки, бачу там місцеву газету: у сусідньому селі відбувається гулянка, хтось виступає з лекцією. У Тарбесі – великому місті з сорока тисячами мешканців – пожежників викликали на місце події, бо вночі хтось підпалив ящик для сміття. Найсенсаційнішою новиною в регіоні є повідомлення про групу, яку звинувачують у тому, що вона зрубує платани понад сільською дорогою, бо ті спричинили загибель мотоцикліста; ця новина зайняла цілу сторінку в газеті, а потім кілька днів журналісти писали репортажі про «секретну команду», яка хоче помститися деревам за смерть хлопця.

Я затримуюсь на мить біля струмка, на якому стоїть мій млин. Дивлюся на небо. Цього жахливого літа від спеки померло п’ять тисяч людей лише у Франції. Я підводжуся на ноги і йду попрактикуватися в к’юдо – медитації з луком і стрілою, яка забирає годину мого дня. Настає час пообідати: я готую собі легку закуску й зненацька помічаю в одній із прибудов млина чудернацький предмет з екраном і клавіатурою, сполучений – о чудо з чудес! – з лінією високої напруги, іноді відомої під назвою DSL. Я знаю, що в ту мить, коли я натисну на одну з клавіш цієї машини, весь світ посуне мені назустріч.

Я опираюся, поки можу, але настає мить, коли мій палець доторкається до кнопки «увімкнути», і я знову поєднуюся зі світом, світом бразильських газет і книжок, світом інтерв’ю, які я повинен дати, новинами з Іраку, з Афганістану, всілякими проханнями, повідомленням, що авіаційний квиток принесуть завтра, рішеннями, які треба відкласти, рішеннями, які треба негайно ухвалити.

Я працюю протягом кількох годин, бо це мій вибір, моя Персональна Легенда, бо Воїн Світла знає, що на ньому лежать обов’язки й відповідальності. Але під час мелодії «майже нікого» усе, що виникає на екрані комп’ютера є дуже далеким, так само як млин видається сном, коли я перебуваю в мелодіях «багато людей» або «кілька людей».