Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Розмова уривається, коли перукар умикає фен, що реве, мов літак на злітній смузі аеродрому. А він ще нарікає на зовнішній шум?

Висушивши їй волосся, він просить її перейти до своєї портативної студії макіяжу. Там його настрій і поведінка різко змінюються: він замовкає, роздивляється її обличчя в дзеркалі, здається, ніби хоче проникнути поглядом в якийсь інший світ. Переходить із місця на місце, користуючись феном та щіткою, як, певно, користувався молотком і різцем Мікеланджело, коли різьбив скульптуру свого Давида. А вона дивиться прямо перед собою і пригадує рядки з вірша одного португальського поета:

« Дзеркало віддзеркалює істину. Воно не помиляється, бо не думає. Думати й помилятися — це, по суті, одне й те саме ».

Повертаються андрогін і жінка й повідомляють, що через двадцять хвилин під’їде лімузин, який відвезе її до «Мартінеса», де вона має зустрітися з актором-зіркою. Там немає де припаркувати машину, тому треба буде туди під’їхати з точністю до хвилини. Перукар щось мурмоче, наче митець, який не зміг порозумітися із замовниками, але він знає, що повинен укластися в призначений термін. Він починає працювати над її обличчям, як працював Мікеланджело, розмальовуючи стелю Сікстинської капели.

Лімузин! Вона підійметься по сходах! З актором-зіркою!

« Дзеркало віддзеркалює істину. Воно не помиляється, бо не думає».

І вона не думає, щоб не заразитися тією напругою й роздратуванням, що панують навколо неї, бо тоді повернуться й негативні емоції. Їй дуже кортить запитати, що це за кімнати, наповнені такими дуже різними речами, але вона мусить поводитися так, ніби звична бувати в таких місцях. Мікеланджело робить завершальні мазки на її обличчі під суворим поглядом жінки та неуважним поглядом андрогіна. Габріела підводиться, її швидко одягають, узувають. Усе ніби зроблено як годиться, Богу дякувати.

Звідкись видобувають невеличку шкіряну сумочку марки «Хамід Хусейн». Андрогін відкриває сумочку, дістає звідти трохи паперу, який був покладений у неї для зберігання форми, дивиться на результат зі своїм звичним неуважним виразом, але, очевидно, схвалює його й передає сумочку Габріелі. Жінка подає їй чотири примірники величезного контракту з маленькими червоними стрілками на берегах із написом: «Підписати тут».

— Або підписуй, не читаючи, або забери його додому, або зателефонуй своєму адвокатові і скажи, що потребуєш певного часу, щоб погодитися чи не погодитися на його умови. Піднятися сходами тобі доведеться в будь-якому випадку, бо змінити церемонію ми вже не зможемо, на це немає часу.

Проте якщо контракту не буде тут завтра вранці, тобі досить буде лише повернути сукню.

Габріела згадує пораду свого агента: підписуй, не читаючи. Вона бере подану їй ручку, гортає контракт і швидко ставить свій підпис на тих сторінках, де стоять червоні стрілки. Їй нема чого втрачати, абсолютно нема чого. Якщо там є якісь несправедливі щодо неї пункти, вона завжди зможе потім звернутися в суд, пославшись на те, що її примусили поставити підпис під цим документом; але насамперед вона повинна зробити те, про що давно мріяла.

Жінка забирає примірники контракту і зникає, не попрощавшись. Мікеланджело збирає своє устаткування, поринувши думками у свій світ, де панує несправедливість, де його працю ніколи не визнають, де йому завжди бракує часу, аби зробити те, що йому до вподоби, а коли щось іде не так, то провину завжди складають на нього. Андрогін каже, щоб вона йшла за ним до виходу з номера, дивиться на свого годинника — Габріела помічає на циферблаті якийсь символ у формі людського черепа — і вперше, відколи вони зустрілися, розтуляє рота:

— Ми маємо ще три хвилини. Не варто спускатися в такому вбранні й виставляти себе на загальний огляд. Я проведу тебе до лімузина.

Напруга повертається: вона вже не думає про лімузин, актора-зірку, про те, як вони підіймуться сходами, її опановує страх. Їй треба поговорити.

— А що це за кімнати? Звідки в них стільки різних речей?

— Тут навіть сафарі по Кенії є, — каже андрогін, показуючи в куток. Вона досі не помітила там досить скромний плакат однієї з авіа-кампаній, під яким на столику лежали кілька конвертів. — Безкоштовно, як і все тут, крім одягу та аксесуарів.

Кавоварки, електронна апаратура, сумки, годинники, біжутерія, сафарі по Кенії.

І все безкоштовно?

— Я знаю, що ти подумала, — каже андрогін голосом, який не може належати ані чоловікові, ані жінці, а радше якомусь інопланетному створінню. — Так, усе це нічого не коштує. Але якщо висловитися точніше, то ідеться про чесний обмін, позаяк нічого безкоштовного у світі не існує. Ти перебуваєш у «Кімнаті подарунків», в одній із тих, які відкривають у Канні під час кінофестивалю. Обрані заходять сюди й беруть усе, що захочуть; ці всім відомі люди потім ходитимуть у блузках від A, в окулярах від B, прийматимуть інших важливих осіб у своїх домах, а в кінці вечора йтимуть на кухню й готуватимуть каву на нових моделях кавоварок. Вони переноситимуть свої ноутбуки в сумках від C, потім рекомендуватимуть, щоб усі купували креми від D, які лише тепер викинуто на ринок, і відчуватимуть, що їм надзвичайно пощастило, адже вони володіють ексклюзивним товаром, який ще не дійшов до спеціалізованих крамниць. Вони ходитимуть купатися в басейн у біжутерії від Е, фотографуватимуться в поясах від F — ні того, ні того ще немає на ринку. Коли всі вищеназвані товари там з’являться, Суперклас уже проведе всю необхідну для їхньої реклами пропаганду: і люди купуватимуть їх не тому, що вони їм справді подобаються, а з тієї простої причини, що нікому іншому вони поки що недоступні. Бідолашні смертні готові будуть розлучитися зі своїми останніми заощадженнями, аби тільки придбати собі ці продукти. Тож немає нічого простішого, моя люба. Виробники роздають безкоштовно певні зразки своєї продукції, й люди обрані перетворюються на ходячі рекламні оголошення. Але не поспішай радіти. Ти поки що до таких людей не належиш.