— Ви сюди приїхали з якоїсь причини. Ніхто не приїздить до Канна в той період, коли місто стає нестерпним і для його жителів, і для туристів.
Ігор дивиться на море й закурює сигарету.
— Куріння шкодить здоров’ю.
Він пускає повз вуха її зауваження.
— У чому ти бачиш сенс життя? — запитує він.
— У коханні.
Олівія усміхається. Їй приємно, що день для неї починається саме так — розмовою про щось високе, а не про ціну на її товар або про те, як одягнений той або той із перехожих.
— А в чому бачите його ви?
— Теж у коханні. Але я вважав також, що треба заробити багато грошей, аби показати моїм батькам, що я спроможний домагатися в житті успіху, що я — переможець. Я зробив це, й сьогодні вони пишаються мною. Я познайомився з чудовою жінкою, створив родину, мені хотілося мати дітей, шанувати й боятися Бога. Проте діти не народилися.
Олівія подумала, що було б неделікатно запитувати його, чому так сталося. Розмовляючи бездоганною французькою мовою, цей сорокарічний чоловік розповідає далі:
— Ми хотіли були взяти дитину на виховання. Десь два або три роки ми про це думали. Але життя набувало дедалі більших обертів — подорожі, святкування, зустрічі, ділові контакти.
— Коли ви сіли тут, щоб поговорити зі мною, ви здалися мені ексцентричним мільйонером, який шукає пригод. Але мені приємно поговорити з вами на ці теми.
— А ти думаєш про своє майбутнє?
— Думаю і мрію про те саме, що й ви. Мені теж хотілося б мати дітей.
Вона зробила паузу, бо не хотіла завдати прикрості товаришу, що з’явився в неї так несподівано.
— …якщо буде така можливість, звичайно. Іноді плани Бога не збігаються з нашими.
Він, схоже, пустив повз вуха її відповідь.
— На фестиваль приїздять лише мільйонери?
— Мільйонери, люди, які вважають себе мільйонерами, й ті, хто прагне стати мільйонером. У ці дні наше місто стає схоже на божевільню, усі вдають із себе казна-яких поважних персон — окрім тих, котрі й справді великі цяці. Вони значно приємніші, їм просто нема потреби кимось прикидатися й щось комусь доводити. Вони не завжди купують мої товари, але принаймні можуть мені всміхнутися, сказати кілька чемних і приємних слів, і я не бачу зневаги в їхніх поглядах, коли вони на мене дивляться. А ви, пане, що тут робите?
— Бог створив світ за шість днів. Але що таке світ? Це те, що ти або я бачимо. Щоразу, коли помирає якась людина, частина всесвіту руйнується. Усе те, що ця людина відчувала, переживала, споглядала, зникає разом із нею, як зникають сльози, коли на обличчя падають краплі дощу.
— «Коли на обличчя падають краплі дощу…» Атож, я бачила фільм, у якому хтось промовив ці слова. Я вже не пам’ятаю, який то був фільм.
— Але я приїхав сюди не плакати. Я приїхав сюди, щоб передати послання жінці, яку я кохаю. А для цього я повинен погасити кілька всесвітів або світів.
Замість злякатися цих слів, Олівія сміється. Адже цей навдивовижу приємний чоловік, добре вдягнений і який розмовляє добірною французькою мовою, зовсім не здається їй божевільним. Вона вже стомилася щодня чути одне й те саме: ви дуже гарна, ви варті більшого, скільки коштує ота річ, а скільки та, це дуже дорого, я трохи прогуляюся, а потім повернуся (ніхто, звісно, ніколи не повертався) і таке інше. А цей росіянин принаймні має почуття гумору.
— А навіщо вам руйнувати світ?
— Щоб відбудувати власний.
Олівія вже хотіла була сказати кілька втішних слів чоловікові, що сидів поруч із нею. Але вона боялася почути знамениту фразу: «Ви могли б наповнити сенсом моє життя», й на цьому розмова відразу урвалася б, бо вона мала зовсім інші плани на майбутнє. Крім того, було б ідіотською самовпевненістю з її боку повчати чоловіка, набагато старшого й набагато успішнішого, як він має долати свої труднощі. Вихід був у тому, щоб довідатися більше про його життя.
Зрештою, він заплатив їй — і заплатив добре — за її час.
– І як ви збираєтеся це робити?
— Тобі щось відомо про жаб?
— Про жаб? Він провадив:
— Деякі біологічні експерименти показують, що коли ми вкинемо жабу в резервуар, де вода має таку саму температуру, як і в тій водоймі, де вона жила, то вона сидітиме, не зворухнувшись, протягом усього часу, поки ми нагріватимемо воду. Жаба не реагує на поступове підвищення температури, на зміну середовища й помирає, коли вода закипає, роздута й щаслива. Проте інша жаба, яку ми вкинемо в резервуар із водою, яка вже кипить, негайно вистрибне з нього, напівобварена, але жива.
Читать дальше