Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

— Більше він нікого не потурбує, — сказав.

Єва звернула увагу на те, що очі його змінилися. Вони іскрилися бурхливою радістю, і ця радість здавалася навіть більшою за ту, яка наповнювала їх протягом двох днів, що їх вони провели разом.

— Що ти йому зробив?

Та Ігор не відповів, замовивши ще горілки. Вони пили до кінця вечора — він усміхався й був дуже веселий, а вона все сушила собі голову, намагаючись угадати, що він зробив із тим жебраком: мабуть, дав тому чоловікові грошей, щоб допомогти йому вибратися зі злиднів, адже він завжди виявляв співчуття до тих, кому в житті не пощастило. Коли вони повернулися у свій номер-люкс, він їй розповів:

— Я навчився цього ще юнаком, коли брав участь у несправедливій війні за ті ідеали, у які не вірив. Завжди можна рішуче покласти край злидням.

Ні, Ігор не може бути тут, Хамід, певно, все ж таки помилився. Адже він бачив його лише один раз, у вестибюлі будинку, в якому вони жили в Лондоні, коли Ігор роздобув їхню адресу й прийшов умовляти Єву, щоб вона повернулася. Хамід відчинив йому двері, але не впустив його в дім, пригрозивши викликати поліцію. Протягом цілого тижня вона тоді відмовлялася вийти з дому, посилаючись на головний біль, але знаючи, що її Янгол Світла тепер перетворився на Абсолютне Зло. Вона відкриває кришку мобілки. Знову читає послання.

Катюша. Лише одна людина у світі могла її так назвати. Людина, що живе в її минулому й тероризуватиме її теперішнє протягом решти її життя, попри те що вона має всі підстави вважати себе захищеною, далекою, попри те що вона живе у світі, куди він не має доступу.

Це та сама людина, той самий чоловік, який тоді, коли вони повернулися з Іркутська, неначе скинув з себе величезний тягар — почав набагато більше розповідати їй про тіні, що населяли його душу.

«Нікому, абсолютно нікому не дозволено вторгатися в наші з тобою інтимні стосунки. Ми надто багато присвятили часу тому, щоб створити суспільство справедливіше та гуманніше. І той, хто не шануватиме нашу свободу, буде усунутий і то в такий спосіб, щоб він ніколи більш не думав повертатися».

Єва боялася запитати його, що означають слова «і то в такий спосіб». Вона думала, що знає свого чоловіка, але тепер у неї іноді виникало враження, що в ньому починає прокидатися внутрішній вулкан, від якого з гуркотом розходяться хвилі, дедалі вищі й дедалі потужніші. Їй пригадалися давні нічні розмови з молодим хлопцем, який розповів їй, що він мусив захищати своє життя в Афганістані, а тому йому доводилося вбивати людей. Вона ніколи не бачила в його очах ані каяття, ані жалю з цієї причини.

«Я вижив — і це головне. Моє життя могло закінчитися одного сонячного вечора або рановранці між засніженими горами, або вночі, коли ми грали в карти у своєму похідному наметі, переконані, що ситуація в нас під контролем. І якби я помер, це анітрохи не змінило б обличчя світу. Тільки додалася б іще одна одиниця у списку втрат, а моїй родині вручили б ще одну медаль.

Але Бог мені допоміг — я завжди встигав відреагувати вчасно. І за те, що я витримав найтяжчі випробування, які тільки можуть бути в житті чоловіка, доля обдарувала мене двома найважливішими в житті речами: успіхом у роботі й жінкою, яку я кохаю».

Але одне діло вчасно відреагувати, щоб урятувати собі життя, й зовсім інше «усунути в такий спосіб, щоб він уже ніколи не міг повернутися», бідолашного пияка, який перебив їм вечерю і якого хазяїн ресторану міг би просто виставити за двері. Ця історія не виходила у неї з голови; вона тепер дуже рано вирушала до свого ательє, а коли поверталася додому, то сідала за комп’ютер. Вона хотіла уникнути необхідності поставити запитання, що крутилося в неї на язиці. Їй щастило стримувати себе протягом кількох місяців, що були заповнені звичними для них повсякденними подіями: подорожами, ярмарками, вечірками, зустрічами, доброчинними аукціонами. Вона навіть стала думати, що хибно витлумачила слова, почуті від чоловіка в Іркутську, й винуватила себе за те, що була такою поверховою у своїх судженнях.

З плином часу це запитання втратило для неї свою гостроту, але тільки до того дня, коли їх було запрошено в один із найшикарніших ресторанів Мілана, де відбулася офіційна вечеря, що потім перейшла в благодійний аукціон. Вони приїхали до того міста з різних причин: він, щоб уточнити деталі свого контракту з однією італійською фірмою, вона — на Тиждень Моди, де сподівалася зробити деякі закупівлі для свого московського ательє.