Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Вони не розмовляють між собою, бо й без того знають одна одну як споріднені душі, яким доводиться долати однакові труднощі, терпіти одні й ті самі невдачі, давати раду одним і тим самим викликам. Усі вони вірять у те, що мрії рано чи пізно мають здійснитися, життя може змінитися в будь-яку мить, сприятлива нагода чекає на них, випробовуючи їхню волю та наполегливість.

Усі вони, певне, посварилися з батьками, переконаними в тому, що дочка рано чи пізно скотиться до проституції. Усі вони вже виходили на сцену, переживали агонію й екстаз, поставши перед публікою, бачачи, що всі погляди спрямовані на них, відчуваючи електричну напругу в повітрі й утішаючись оплесками у фіналі. Усі вони сотні разів уявляли собі, що хтось із Суперкласу сидить у партері й одного дня зайде до них в артистичну вбиральню після вистави з чимось конкретнішим, аніж запрошення на вечерю, проханням дати телефон, похвалою за чудово виконану роль. Усі вони вже одержували по три-чотири таких запрошення, доки не зрозуміли, що вони можуть привести їх лише в ліжко чоловіка набагато старшого, могутнього і впливового, проте зацікавленого лише в тому, щоб здобути короткочасну перемогу. І, звичайно ж, одруженого, як і кожен цікавий чоловік.

Кожна з цих дівчат мала молодого коханця, та коли запитували про її громадянський стан, то незмінно відповідала:

«Неодружена, без жодних зобов’язань». Усі вони вважали, що володіють ситуацією. Кожна сотні разів вислуховувала, що в неї талант, і їй бракувало тільки нагоди, але тепер така нагода випала й перед нею чоловік, який може цілком змінити її життя. Кожна по кілька разів потрапляла в цю пастку надлишку довірливості, вважала, що ситуація під цілковитим її контролем, аж поки, зателефонувавши наступного дня, не потрапляла на непривітну секретарку, яка досить таки брутально навідріз відмовлялася з’єднати її з патроном.

Усі вони вже погрожували розповісти, як їх одурено, обіцяли продати свою історію одній зі скандальних газет, а проте ніколи так не робили, бо досі перебували в тій фазі, коли «я не можу здобути погану славу в артистичному середовищі».

Либонь, одна або дві з них свого часу пройшли випробування шкільною виставою «Аліса в Країні Дивовиж» і тепер хотіли довести батькам, що вони зовсім не такі нездари, якими їх вважали. Імовірно, батьки вже бачили своїх дочок у рекламних роликах або на презентаціях, що нерідко відбувалися в їхніх містах, і забувши про всі колишні прикрощі, тепер були переповнені впевненістю, що їхніх дочок чекає лише:

Блиск і слава.

Кожна з цих дівчат була переконана в тому, що рано чи пізно її мрії стануть реальністю, що одного дня всі визнають її талант, аж поки до її розуміння доходило, що в цій галузі існує лише одне магічне слово:

Зв’язки.

Щойно прибувши до Канна, всі вони рознесли та роздали свої портфоліо та резюме й тепер, напружено дослухаючись, чи не задзвонить їхня мобілка, відвідували всі ті місця та заходи, куди можна було потрапити, намагалися потрапити туди, куди вхід для них був закритий, мріючи про те, що їх запросять на якусь розкішну церемонію, яка триватиме протягом усієї ночі, а може навіть на омріяну червону доріжку, що веде в Палац Конгресів. Але ця остання мрія була майже нездійсненною, настільки нездійсненною, що навіть вони визнавали її нездійсненність, щоб уникнути почуття образи й розчарування, яке могло б зруйнувати радість, яку вони хотіли переживати з приводу будь-якого, хай навіть зовсім маленького успіху.

Зв’язки.

Спершу помилившись кілька разів, вони нарешті зав’язували знайомство, яке давало їм якусь перспективу. Тому вони й були тут. Бо їм таки пощастило вийти на зв’язок, завдяки якому їх викликав на проби режисер із Нової Зеландії. Жодна з них не запитувала, з якою метою її сюди викликано; вони тільки знали, що запізнюватися не можна, бо ніхто не любить марнувати час, а надто люди, які працюють в індустрії кіно. Якщо хтось і міг похвалитися тим, що має скільки завгодно вільного часу, то це вони, п’ятеро дівчат, що чекали тут, у приймальні, з журналами та мобільними телефонами в руках, гарячково набираючи есемески, щоб з’ясувати, чи не запрошують їх сьогодні ще на якісь заходи, телефонуючи друзям і при цьому не забуваючи сказати, що зараз не можуть приділити їм час, бо мають надзвичайно важливу зустріч із кінопродюсером.

Габріелу мали викликати четвертою. Вона намагалася прочитати щось в очах трьох перших, які виходили із зали, нічого не кажучи, але всі вони були… актрисами. Вони твердою ходою прямували до виходу й спокійним голосом бажали іншим успіху, так ніби хотіли сказати: «Не хвилюйтеся, дівчата, вам уже нема чого втрачати. Роль дісталася мені».