Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Та дещо його все ж бентежило. Ім’я. Прізвища й імена.

Йому вже доводилося вбивати людей раніше, убивати за допомогою зброї, з благословення своєї країни. Він не знав, скількох він убив, він рідко бачив їхні обличчя і ніколи, абсолютно ніколи не запитував, як їх звуть. Бо знати ім’я того, кого ти вбиваєш, означало б також знати, що перед тобою людське створіння, а не просто ворог. Той, хто наділений ім’ям, стає індивідом унікальним і неповторним, зі своїм минулим і майбутнім, зі своїми предками, а може, й нащадками, зі своїми перемогами і поразками. Люди — це їхні імена, вони пишаються ними, вони повторюють їх тисячі разів протягом життя, вони себе ототожнюють за допомогою цього слова. Власне ім’я — перше слово, яке ми вивчаємо після спільних для всього людського роду «тато» й «мама».

Олівія. Джавіц. Ігор. Єва.

Але дух не має імені, він — чиста істина, він живе в тілі лише протягом певного періоду й одного дня покине його — причому Бог не стане запитувати: «Хто ти такий?», коли душа постане перед ним на Страшному суді. Бог лише запитає:

«А ти любив, коли був живий?» Бо сутність нашого життя у спроможності любити, а не в тому імені чи прізвищі, яке ми носимо у своїх паспортах, візитівках та посвідченнях особи. Великі містики змінювали свої імена, а іноді й назавжди від них відмовлялися. Коли Іоанна Хрестителя запитали, хто він такий, він лише сказав: «Я голос, що волає в пустелі». Зустрівши чоловіка, який став його учнем, Ісус не надав ніякої ваги тому, що протягом усього життя того чоловіка називали Симоном, і став кликати його Петром. Коли Мойсей запитав у Бога, як Його звуть, Бог йому відповів: «Я є».

Можливо, він мав би пошукати собі іншу жертву. Досить із нього першої, яка була наділена ім’ям: Олівія. Але в цю мить Ігор відчуває, що відступити не може, хоч і вирішив більш ніколи не запитувати ім’я світу, який він збирається зруйнувати. Він не може відступити, бо це було б несправедливо щодо бідолашної дівчини, яку він зустрів на пляжі, істоти цілком беззахисної, жертви такої легкої і такої ніжної. Тепер перед ним новий вибір в образі цього псевдоатлета з пофарбованим у колір червоного дерева волоссям, пітного, зі знудженим поглядом, наділеним могутністю, що має бути великою, — упоратися з ним буде значно важче. Двоє чоловіків у костюмах-трійках — то не просто помічники; він помітив, що вони знову й знову починають крутити головами, пильно оглядаючи все, що відбувається навколо. Якщо він хоче бути гідним Єви і справедливим до Олівії, він повинен виявити мужність.

Він залишає чорну соломинку стриміти в ананасовому соку. Скоро люди почнуть збиратися. Йому треба лише зачекати доти, доки павільйон наповниться публікою — але цього не доведеться чекати довго. Як ото він не планував зруйнувати один зі світів на центральній вулиці Канна, посеред білого дня, так само він не уявляє собі, як діятиме тут. Але інтуїція підказує йому, що він знайшов ідеальне місце для втілення в життя свого задуму.

Він більше не думає про бідолашну дівчину, яку вбив на пляжі. Потік адреналіну шугнув у його кровоносну систему, удари серця почастішали, він почуває себе збудженим і задоволеним.

Джавіц Вайлд не став би гаяти свій час лиш на те, щоб поїсти та випити на дурняк на одній із тих тисяч вечірок, куди його запрошували щороку. Якщо він сюди прийшов, то прийшов задля чогось або задля когось.

Це щось або цей хтось, безперечно, буде для Ігоря найкращим алібі.

Джавіц бачить, як прибуває публіка, як заповнюється людьми павільйон, і думає все про одне й те саме: «І що я тут роблю? Адже нічого цього мені не треба. Та й узагалі мені не треба нічого й ні від кого — адже я маю все. Мене вважають знаменитим усі, хто має бодай якийсь стосунок до світу кіно, я маю всіх жінок, яких мені захочеться мати, хоч я негарний і погано вдягнений. Я принципово залишаюся таким, який є. Давно минули часи, коли в мене був лише один пристойний костюм і в тих рідкісних випадках, коли мене запрошували на якийсь ланч Суперкласу (після тривалих принижень, обіцянок, благань), я готувався до такого ланчу як до чогось найважливішого на світі. Сьогодні ж я знаю, що змінюються лише міста. Усе ж інше, що тут відбувається, легко передбачити наперед, і воно пробуджує в мені лише почуття нудьги й огиди.

Одні казатимуть: вони у захваті від того, що я роблю. Інші називатимуть мене героєм і дякуватимуть за той шанс, який я даю людям, що втратили надію одержати його десь інде. Жінки вродливі й розумні, з тих, які не дають себе обманути видимістю, помітять товкотнечу навколо мого столу, запитають в офіціанта, хто я такий, і відразу почнуть шукати нагоду наблизитися до мене, переконані в тому, що мене цікавить лише секс. Усі вони, абсолютно всі, хочуть щось попросити в мене. Тому вони вихваляють мене, підлещуються до мене, пропонують те, чого, на їхню думку, я потребую. Але все, чого я потребую, це щоб мені дали спокій.