Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Існує лише одна ситуація, коли мобільний телефон треба неодмінно вимикати. Не під час важливої офіційної вечері, не в театрі, коли ти дивишся спектакль, не в кіно, коли на екрані має з’явитися найважливіший епізод, не під час виконання надзвичайно складної арії в опері — адже кожному з нас доводилося чути недоречний телефонний дзвінок у такі хвилини. Ні, людей насправді опановує страх перед можливістю того, що телефонний дзвінок у їхній кишені може становити для них реальну небезпеку, лише тоді, коли, сідаючи в літак, вони вислуховують звичну брехню: «Ви повинні вимкнути мобільні телефони на весь час польоту, бо вони можуть перешкодити роботі бортових механізмів».

Усі вірять цьому застереженню й роблять так, як вимагають від них їхні перевізники.

Проте кому, як не Ігорю, знати, коли було створено цей міф: минуло вже багато років відтоді, як компанії повітряних перевезень намагалися запровадити систему телефонних дзвінків через апарати, приєднані до кожного крісла. Пасажирам довелося платити б по десять доларів за кожну хвилину, підключаючись до тієї самої системи зв’язку, якою користується кожен, хто розмовляє по мобільному телефону. З цього нічого не вийшло, проте легенда про складність телефонних розмов із борту літака збереглася — відповідний пункт просто забули викреслити з того списку заборон, який стюардеса зачитує перед зльотом. Ніхто не знає, що в кожному польоті щонайменше двоє або троє пасажирів просто забувають вимкнути свої телефони. Що ноутбуки входять в Інтернет через ту саму систему, яка робить можливим мобільний телефонний зв’язок. Ніколи і ніде у світі не відбулося жодної авіаційної катастрофи з цієї причини. Тепер ми спостерігаємо намагання почасти використати цю легенду, не шокуючи пасажирів, але разом із тим зберігаючи ціни на розмови з літаків на захмарному рівні: мобільними телефонами дозволяють користуватися тим, кого підключають до навігаційної системи літака. І на такі розмови ціна вчетверо дорожча. Проте ніхто ніколи не пояснив, що це означає — «навігаційна система літака». Але якщо люди хочуть, щоб їх обманювали в такий примітивний спосіб, то це їхня проблема.

Ігор іде далі. Спогад про те, як востаннє подивилася на нього Олівія, вселяє йому тривогу, але він намагається про це не думати.

Охоронці, темні окуляри, бікіні на пляжі, світлий одяг та коштовності, усе більше й більше людей, які кудись поспішають, ніби сьогодні на них чекають дуже важливі справи, фотографи, які зустрічаються на кожному розі вулиці, марно намагаючись зняти щось цілком нове, щось таке, чого ще не було десь надруковано, безліч безкоштовних газет і журналів, де описано все, що відбувається на фестивалі, розповсюджувачі буклетів і програм, де дуже мало розповідають про те, що відбувається на Круазетт, і подано інформацію для тих бідолашних смертних, яких не запрошено під білі тенти і яким рекомендують відвідувати ресторани, розташовані на вершині пагорба, далеко від усіх подій, у тих самих кварталах, де дівчата-моделі винаймають собі помешкання на період кінофестивалю, сподіваючись, що їх запросять на проби, після чого їхнє життя в чудодійний спосіб зміниться. У всьому цьому нема нічого несподіваного. Усе це можна було передбачити. Якщо він вирішить піти сьогодні на одну з таких презентацій, то ніхто не стане вимагати, щоб він показав офіційне запрошення, бо ще рано й промоутери мають підстави боятися, що на їхній захід прийде дуже мало народу. Але якщо все для них складатиметься нормально, то через півгодини охоронці одержать наказ пропускати без запрошень лише симпатичних дівчат, яких ніхто не супроводжує.

То чом би й не спробувати?

Ігор підкоряється своєму імпульсу — хай там як, а він повинен виконати важливу місію. Спускається до одного з виходів на пляж, який, замість берега моря, приводить його до великого білого павільйону з пластиковими вікнами, кондиціонованим повітрям, світлими меблями, кріслами та столами, за якими поки що майже нікого немає. Один з охоронців запитує в нього, чи він має запрошення, й Ігор відповідає, що так. Прикидається, ніби нишпорить у кишенях. Дівчина на вході, в усьому червоному, запитує в нього, чи не може чимось допомогти. Він показує їй візитівку з логотипом своєї компанії — Ігор Малєєв, президент. Каже, що його ім’я поза всяким сумнівом занесене до списків, але запрошення, він, схоже, забув у готелі — повернувся туди з цілої низки зустрічей і, певно, виклав його на стіл абощо. Дівчина каже йому: «Ласкаво просимо!» й дозволяє увійти; вона навчилася оцінювати чоловіків та жінок по тому, як вони вдягнені, і знає, що «президент» усіма мовами та в усіх куточках світу означає дуже важливу персону. А крім того, це не просто собі президент, а президент російської компанії! А всім відомо, що багаті росіяни люблять показувати перед усіма, ніби вони купаються у грошах. Тож нема потреби шукати його ім’я у списку запрошених.