Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Натовп швидко розпорошується і зникає, мовби його тут і не було. Залишається лише чоловік із відкритою мобілкою і чоловік із темними окулярами в руках.

— Ви знали жертву? — запитує Ігор. Відповіді немає.

Певно, ліпше йому робити зараз те, що й інші, — прогулюватися по Круазетт і спостерігати за тим, щó відбувається цього сонячного ранку в Канні. Як і батько Олівії, Ігор неспроможний у цю мить зрозуміти, щó саме він відчуває: він зруйнував світ, який уже не зміг би відновити, навіть якби був усемогутнім. Чи заслуговує на це Єва? З лона тієї дівчини, Олівії — він знає її на ім’я, і це його тривожить, бо вона вже для нього не просто одне з облич у натовпі, — міг народитися геній, який винайшов би метод лікування раку або придумав би, як зробити так, щоб у світі запанував мир. Він знищив не просто одну людину, а й усі майбутні покоління, які могли б прийти в життя від неї. Що ж він накоїв? Невже кохання, хоч би яким сильним воно було, може виправдати такий учинок?

Він помилився з першою жертвою. Вона не стане його новиною, Єва ніколи не зрозуміє такого послання.

Але що сталося, те сталося, тут нема чого думати. Ти готовий, зрештою, піти ще далі, тож дивись уперед. Дівчина зрозуміє, що її смерть не була марною, вона померла в ім’я великого кохання. Розглянься навколо себе, подивися, щó відбувається в місті, поводься як нормальний громадянин — адже тобі довелося витерпіти свою частку страждань у житті й ти заслуговуєш на певний комфорт і спокій.

Утішайся фестивалем. Адже ти до цього готовий.

Навіть якби він був у купальному костюмі, йому було б нелегко дістатися до самого моря. Схоже, готелі тут володіють великими ділянками пляжу, де вони ставлять свої крісла, позначають усе своїми логотипами, посилають туди своїх офіціантів та своїх охоронців, які підходять до кожного, хто проник на заборонену територію, й вимагають показати їм ключ від номера чи якийсь документ, що свідчив би про їхню належність до постояльців готелю; над іншими ділянками пляжу натягнуті великі білі тенти, під якими відбуваються презентації кінофільмів, нової марки пива або косметичного виробу. Тут люди одягнені нормально, якщо ми назвемо «нормальним» костюмом кашкет на голові, барвисту сорочку та білі штани для чоловіків; і легкі блузки, дорогоцінні прикраси, шорти та черевички на низьких підборах — для жінок.

І всі тут у темних окулярах — і чоловіки, й жінки. Тут ніхто не дбає про те, щоб виставити напоказ свої фізичні принади, бо Суперклас уже проминув той період життя, коли це робиться, будь-яке хизування в цьому плані тут вважають безглуздим або, якщо висловитися точніше, патетичним.

Ігор звертає увагу на ще одну прикметну деталь: мобільний телефон. Тут ніхто з ним не розлучається, він неодмінно входить до їхнього спорядження.

Надзвичайно важливо одержувати послання або дзвінки щохвилини, бути готовим урвати хай там яку розмову, щоб відповісти на телефонний дзвінок, у якому немає нічого термінового, або набрати довжелезний текст у так званій системі SMS. Усі вже давно забули, що літерами SMS позначають службу коротких повідомлень ( short message service ), і користуються крихітною клавіатурою, певно, уявляючи собі, що перед ними клавіатура друкарської машинки. Друкувати на таких мініатюрних кнопках незручно, можна серйозно пошкодити собі пальці, та хіба це важливо? Не тільки в Канні, а й у всьому світі ефір заповнений такими пустопорожніми фразами, як «добридень, любове моя, я прокинувся з думкою про тебе і дуже щасливий, що ти існуєш у моєму житті», «я буду через десять хвилин, приготуй обід і відішли білизну до пральні», «вечірка тут неймовірно занудна, але я більш не маю куди подітися, а де тепер ти?».

Усе це можна промовити за десять секунд, а на те, щоб набрати й відіслати ці фрази, знадобиться хвилин п’ять не менше, але так уже влаштований світ. Ігорю це відомо краще, ніж будь-кому, бо хіба ж не він заробив мільйони доларів завдяки тому факту, що телефон перестав бути лише засобом спілкування людей між собою, він перетворився на нитку надії, на спосіб переконатися в тому, що ти не сам-один на світі, на засіб продемонструвати всім і кожному власну значущість.

І схоже, цей же таки механізм може привести світ до повного ідіотизму та божевілля. Так, у Лондоні винайшли хитромудру систему, яка лише за п’ять євро на місяць надсилає адресатові через кожні три хвилини так звані еталонні повідомлення. Коли ти з кимось розмовляєш і хочеш справити враження на свого співрозмовника, тобі досить буде перед тим набрати певний номер, щоб активувати лондонську систему. У такому разі лунає сигнал, ти дістаєш телефон із кишені, відкриваєш повідомлення і кажеш своєму співрозмовнику, що воно може почекати (авжеж, може: там написано тільки «згідно із замовленням» і вказано час). У такий спосіб ти допомагаєш своєму співрозмовникові відчути себе більш значущим, і ваші з ним переговори прискорюються, бо він знає, що з ним спілкується чоловік вельми зайнятий. Через три хвилини розмова знову уривається новим повідомленням, напруга зростає, і ти сам повинен вирішувати, чи вимкнути телефон хвилин на п’ятнадцять, чи, посилаючись на зайнятість, звільнитися від неприємного співрозмовника.