Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

— Хто з вас хоче купити ровер?

— Я, — сказала Мерічка.

— Ти? — запитав дядько.

— Я, — несміло підтвердила Мерічка.

— Треба сідати в машину і їхати на інший кінець міста. Вільних місць тільки два. З тобою ще хтось поїде? Хтось, хто розуміється на роверах?

За хвилину дядько запакував переляканих Мерічку і другого Тараса до машини з якимись чоловіками. Проїжджаючи повз нас, Мерічка крикнула через вікно:

— Якщо я не повернусь, то… — решту слів підхопив вітер і поніс разом із сміттям порожнім базаром.

— Насправді той дядько — це тітка, — сказала я, дивлячись услід машині. — У нього були жіночі груди.

Схвильована Мерічка з ровером повернулася десь за годину Збуджена і задихана, вона ніяк не могла розповісти, як чоловікоподібна Леся-Уляна завезла їх чортзна-куди, наказала залишатися в машині, а потім власноруч винесла зі старої перехнябленої халупи п'ять роверів, як вона довго і незрозуміло розповідала про переваги і недоліки кожного і як вони з другим Тарасом мовчки втупилися в колеса, і як нарешті Леся-Уляна не витримала і гиркнул а до другого Тараса:

— Ти взагалі дупля преш в роверах?

(Ми потім довго розмірковували, чому вона сказала саме «преш», а не «б'єш» — може, Мерічка погано почула, або Леся-Уляна не знала, як кажуть, або навмисне не хотіла казати так, як кажуть, хоч і знала).

І вона таки підсунула їм дуже гарний, страшенно елегантний, такий витончений і надійний, та ледь-ледь бракований ровер. Мерічка не може перемикати на ньому великі передачі й постійно їздить лише на другій. Але що з того.

Отож я завертаю в арку і відразу бачу Мерічку в смугастій шапочці, яка чекає на мене з іншого боку вулиці. Я підходжу, ведучи ровер за кермо. Дивлюся, як Мерічка щось лагодить — при цьому вона незмінно буркоче про бракований ровер, передачі, набридливе скреготання або цокання, намагається знайти причину щораз нової незручності. Тоді Мерічка дивиться на мене:

— Нарешті ти вдягнула рукавиці!

або:

— Навіщо тобі наплічник?

(Після прогулянки я купую п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів. Мерічка допомагає мені покласти букет до наплічника; добре, що він закривається на два замочки: букет посередині, голівки стирчать назовні, справа — один замочок, зліва — другий; я мчу на ровері, обминаю вибоїни, мене обминають машини, а з мого наплічника стирчить п'ять білих з бузковими іскрами тюльпанів).

Я просто дивлюся на маленьку Меріччину фігурку, як завжди, бездоганно вбрану для роверової прогулянки: смугаста шапочка, куртка, каптур, рукавиці, права штанка закочена до коліна і відкриває рожеву шкарпетку — незакочена, вона чіпляється до «зірочок» і заважає їхати. Я праву штанку ніколи не закочую, і тому всі роверові штани у мене трохи подерті.

Минаємо паркову алею, перетинаємо дорогу і дивимося на озеро. Щодня ми робимо по кілька кіл навколо озера — спершу я думала, що це буде нудно, але стає дедалі цікавіше. Раніше на цьому місці були цвинтар і міське сміттєзвалище — не знаю лише, в якій послідовності (може, так: цвинтар, сміттєзвалище, цвинтар, озеро; або — сміттєзвалище, цвинтар, сміттєзвалище, озеро; чи — озеро, озеро, озеро, озеро, на дні якого — цвинтар і сміттєзвалище). В молодості моя бабця перепливала озеро впоперек два чи три рази. Тоді там ще можна було плавати. Тепер плавають хіба що безумці або моржі — у цих є спеціальне місце, де взимку вирубують прямокутник з льоду. Коли я була маленька, озеро спустили і дуже довго не набирали. Воно заросло височенними верболозами і туди можна було ходити, як до лісу.

Потепління настало так раптово, що ми з Мерічкою були вбрані в майки з короткими рукавами, а озеро все ще затягував лід, і на ньому сиділи рибалки. Лід був сірий і надутий; він з нерозумінням вдивлявся в небо: що коїться? мені тріскати, танути чи на всякий випадок не робити нічого?

Наступного дня лід став синім, а потім — фіалковим. Він опуклювався, як збільшувальна лінза, аж доки посередині не виріс настільки, що дістав до неба — і тоді розтанув. Але тепер знову стало зимно Здається, ще навіть падатиме сніг. Мерічка придумала, щоб ми уявляли собі, ніби їдемо берегом Балтійського моря. Це дуже легко: озеро сіре-сіре, а вітер такий, що підіймаються величезні хвилі, і до нас долітають бризки (ми не злизуємо їх — чи тому, що вода брудна, чи щоб не відчути, яка вона несолона на смак), на бетонні плити понаносило повно сміття — якісь галузки, пляшки, кульки (сліди корабельних катастроф); я навіть бачила розчахнуту черепашку якогось молюска. Коли вітер стає таким тяжким, що його майже неможливо подолати, Мерічка підіймається і їде стоячи. їй так легше.