Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Кожне Різдво інше, всяке Різдво таке саме. Дванадцять страв на столі, колядки-щедрівки, сніг- мороз і вся родина за столом. Помолилися.

Тато — ні. Йому не можна, бо він — партійний, найбільший начальник на роботі. Ідейний. Нині з того сміється, хоча й каже, що то були страшні часи, і щотижня ревно ходить до церкви. Не тут… Живе далеко звідси.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Амінь! — Дідусь освячує хрестом варену капусту на столі.

З цього ритуалу завжди починається наш Святвечір. У хаті прохолодно, це — не міська квартира, на вікнах вимальовані морозом спогади про літо в білому. Зате пахне пірником (медівником), спеченим у справжній печі з рурами. І чути, як потріскують у грубці дрова… На столі усе пісне, без м’яса, лише «зажарка» з цибулі додає особливого смаку їжі. Дивні голубці з гречкою смакують тільки на Різдво. Навіть не уявляю, як мала би їх їсти у звичайні дні. Розтертий за дві години дідусевими руками мак перетворився на пухку білу масу з розвареною кутею й цукром — то найбільший смаколик на свята. Окремо додаю горішки і родзинки. Бабуся тішиться, що ми все те спробували. Журиться, коли то не так. Мій живіт, напнутий, наче барабан, молиться до мене жалісливо, щоб не налягла ще й на пампухи, які напекла двоюрідна тітка… «Не буду, нині не буду», — кажу йому подумки.

Йду до нашої кімнати — найгарнішої й найзатишнішої в усьому будинку. Тут мені поставили ялинку, і мене вабить до неї, як до найбільшого в світі дива. На ній багато іграшок. Красивих, яскравих іноземних іграшок. Будиночок-шишка, янголята, скляні гірлянди і кольоровий дощик, багато світла і ще й цукерок в обгортках, позолочених великих горіхів і мандаринок… Уявлення не маю, де тільки бабуся їх накупила. Завжди щось таке-розтаке знайде мені на базарі… А ще, коли ми їхали у гості до наших родичів, себто їхала у санчатах я, а бабуся тягла мене за собою, я поверталася додому з новою «бомбою». Така в нас традиція була. Не для всіх — тільки для мене.

Біжу босими ногами, розхлюпуючи на всі боки чавке тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене, розжарене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися ранки від попередніх опіків. Я цілий рік сню тим літом. Можна сказати навіть, що я тільки літом і живу. Тільки тут, у бабусі на селі, де немає школи, того «триклятого піаніна» і мама не примушує все робити за розкладом. І я біжу-у, щаслива, якої в світі іншої немає…

— Йой, дитино, прикрийся рушником! — кричить услід мені з городу бабуся. — Сиди у тіні!

— Добре-е! — кидаю їй, відразу ж забуваючи про ці настанови.

Став. Друзі. Купання й розваги до самого вечора. Жаби рохкають одна наперед одної, зелені, рапаті і слизькі. Цвіркуни скрекочуть так, наче в них академконцерт перед державними іспитами, я регочу з чиїхось недолугих жартів.

— Ходи їсти! Ти чуєш? Ходи додому їс-ти! — кличе з городу кожних годину-дві бабця.

Я не зважаю. Часом відгукнуся, що вже іду, а сама забуваю й далі засмагаю та пірнаю у ставок.

Уночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

— Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю й бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

От проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити — дерево старе й товстенне.

— Хто полізе? — питає хтось із нас.

— Я, — виривається з мене.

— Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.

Мене хтось акуратно смикає за руку.

— Баб?! Ти чого? — я обурена, вириваюся.

— А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! — тихенько гримає на нас моя бабця у напівтемряві.

Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не в грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.

Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.

— У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! — чую вже здалеку.

— Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! — огризається пошепки дівчинка.

— А хто то тутка є? Га? От бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…