Валерий Шевчук: Срібне молоко

Дяк ще раз уважно озирнув поставлених перед собою дітей, які дивилися на нього з лукавинкою в очах, і спробував провідчути: чи не подасть котре, особливо той хлопчик, якому було років із шість, але який нічим од братиків не відрізнявся, таємного душевного поклику чи гасла, але не відчув нічого, допряма збагнувши, що в цій хаті йому нічого шукати, отож тільки й спитав:

– А як же це вийшло?

– Хіба я знаю? – смикнула плечем Педора і блиснула оком до дяка. – Вийшло!

Отож дяк устав, закинув торбу за плече, люб'язно попрощався з цією милою родиною та й вийшов на вулицю, де, до речі, зустрів зібраних у компанію Степана Чучучука та Гаврила й Калістрата Чучів – очевидно, вибралися ще зрана на якесь діло чи в корчму. Вони пильно озирнули подорожнього, але колишню жертву свого інстигаторства таки не пізнали. Дяк чемно з ними привітався, а вони врозлад відповіли – та й розійшлися.

А коли дяк вийшов із цього села, тобто Воронячого, то побачив перед собою далекий шлях, яскраво осяяний сонцем, але цілком порожній. Тоді клаптик тієї порожнечі ввійшов йому в душу і застиг там гірким клубком. І саме в цю хвилину він виразно почув із тієї порожнечі тихого погука, саме того, який і повів його в ці мандри й цими селами. І той погук був таким чітким, що помилитися було годі. Але дяк знав інше: всі місця на Волині та Поділлі, де посіяв сім'я, було обійдено. Отже залишалася в нього одна можливість: повернутися ще раз на Полтавщину і розшукати там Івана та Явдоху Пошивайлів – більше йти було нікуди. Дорога перед ним лежала вельми далека, але не застрашився її і пішов, бо таки не міг не піти. І йому цілком стало байдужки, як зустріне його Іван Пошивайло, а це тому, що за ці сім років, які пробув у неволі, заєць у його нутрі здох чи вистрибнув із нього, бо який заєць міг би жити у вовчій шкурі? Отож Григорій Комарницький рушив до далекої Решетилівки. Але, звісна річ, Пошивайлів там не знайшов, у його хаті тепер жив інший пономар із жінкою та двома дітьми, які про те, де ділися їхні попередники, нічогісінько не відали. Нічого не принесли йому й розпити, тільки Гапка, яку передибав на вулиці, вислухавши його уважно, порадила, очевидячки, не без підступної думки:

– А ти, дяче, піди до звісної нашої відьми Марії Климихи, – сказала ця жінка, лукавенько на Комарницького зирячи, а ще й прикидаючи в умі: чи не годиться їй при своїй правдолюбності зголосити про дяковий прихід сільському отаманові як урядовій особі. – Це тому таке раджу, – сказала ніби співчутливо Гапка, – бо в тієї Климихи є син, Хлопець. Той же Хлопець усе відає, я на собі переконалася.

– Ні, – сказав на те дяк, обливши Гапку сяйвом синіх очей. – Відшукаю їх сам.

– А для чого вони тобі здалися? – хитренько спитала Гапка.

– Сказав би, для чого, – погідно мовив дяк, – але ти, бабо, того ніввіки не втямиш.

– Той Хлопець, – обережно повела Гапка, – тепер уже й не хлопець, а парубок. І от що скажу тобі, дяче, коли цікаво: він як дві краплі води схожий на тебе колишнього. Отож хотілося б знати, хоч, може, це й не моє діло: чи не кидав ти в Климишин город свого часу камінця?

– Зерно росте тільки там, де його сіють, бабо, – розсудливо сказав дяк та й пішов собі звільна дорогою.

Тоді Гапка подумала, що цей дяк, який тепер уже й не дяк, а жебрак, таки трохи зсунувся з глузду. А коли він жебрак, зміркувала ця шукачка правди, а отже, й нишпорка, то панове урядові не хапатимуться до нього, бо нічого ані на панство, ані на уряд узяти не здолають, отож марна справа до них і удаватися, бо здеруть урядове не з нього, а таки з неї. Отож вона й полишила Григорія Комарницького на вільну волю, але ще довго дивилася, як повільно бреде дорогою, здіймаючи хмарки куряви. Висока, але вже трохи зігнута постать, одягнута в жебрацькі лахи і з порожньою торбою за плечима. І тоді Гапка несподівано для самої себе, хоч і була жорстокого серця, невідь-чому того самотнього мандрівника трохи й пожаліла. Але він уже про Дмитриху забув, так само, як забув навіки про Сахнюків із Троянова, Дударчуків із Одудячого, про Хвенну із Синичого та Педору із Воронина – всі вони на тій дорозі, що залишилася позаду, навіки розтали. Бо знав він тільки один шлях – оцей, який витікав із Решетилівки і слався аж під небокрай порожній та безконечний, але він, дяк Григорій, тієї безконечності колись та й досягне. Досягне, бо його веде в цій безперервній мандрівці голос, який виразно звістив йому, що вже годі йому в цьому світі бути перекотиполем. Але щоб не бути перекотиполем, треба конче відшукати своє загублене сім'я, бо тільки насіння має силу до проросту, а відтак виплекати на своєму стеблі плід, що його має залишити під цим сонцем кожне живе створіння, котре має право так називатись. Отож дяк Григорій Комарницький зупинився на мить, звів до ясного, без жодної хмарини неба обличчя, і в його очі налилося стільки блакиті, скільки витратив у цих блуканнях. Відтак звернув їх до сонця і осліпився, але й це було потрібно, щоб у тій блакиті закільчився росток тепла, адже тільки в теплій землі зерно й здатне прорости. І дяк знову рушив дорогою, не пришвидшуючи й не сповільнюючи кроку, аж доки не забрала його з цього простору блакитна імла.