Валерий Шевчук - Срібне молоко

– Вибачай, Максиме, – мовив, – бо мені вже пора.

Максим пильно зиркнув на нього.

– Якийсь ти не такий, дяче! – мовив. – Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?

– Довелося, – сказав Комарницький. – Але тепер не битимуть.

– Бо шукаєш загублене сім'я? – показав зуби Максим.

– Шукаю, – прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. – І знайду! А знайду тому, що чую його голос.

– Стривай, Григорію, – мовив Максим. – Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. – Відтак додав, пильно придивляючись. – А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?

Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:

– Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.

Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.

І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі – нікого, привітався коротко й сів до столу.

– Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?

– Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? – відказав дяк.

Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.

– Господи! – вражено скрикнула. – Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?

– Саме він, – спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.

– Але що з тобою сталося? – скрикнула Хвенна. – Ти ніби той і не той!

– Довго розказувати, – посміхнувся смутно дяк. – Сядь коло мене, поговоримо.

– Стривай, дам тобі поїсти, – сказала Хвенна.

– Обійдеться, – мовив дяк. – Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.

– Е, ні – рішуче сказала Хвенна. – Від мене непогодований не підеш.

І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.

Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:

– Про що хотів зі мною поговорити?

– Коли стояли з тобою перед судом, – відірвався від їжі дяк, – то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?

– Так воно й було, – мовила жінка.

– А коли ввійшла у тяж, – прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, – то мала народити дитину. Чи ж її народила?

І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.

– Але ж воно померло, бідолашненьке! – сказала крізь плач. – Ось уже років зо два.

Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.

– Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.

– Значить, не встиг, – сумно сказав Григорій Комарницький.

– Не встиг до чого? – не зрозуміла Хвенна.

– Бачиш, Хвенно, – сумирно сказав дяк. – Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.

– Бог з тобою, Грицю! – вигукнула вражено Хвенна. – Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?

– Ні, не карає, – так само сумирно відповів Григорій. – Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.

– І в багатьох місцях уже був? – ревно спитала жінка.

– Ти третя, – незворушно мовив дяк. – Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.

– У мене було, – печально озвалася жінка, – але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?

– Так, – ствердив дяк. – Але спершу вип'ємо за його упокій.

І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.

– Поїж, – лагідно сказала жінка.

– Ні, Хвенно, вже ситий, – сказав дяк сумирно. – Ходімо, покажеш могилку.