Валерий Шевчук - Срібне молоко

А в глибині цієї дивної, напівмертвої ночі спокійно їхав віз, що ним правив Хлопець, везучи вже охлялу й майже сонну Гапку, але той Хлопець не був ані сонним, ані оспалим, адже це був відунський Хлопець, а раз так, добре відав, що чиниться за його спиною, – вмів далеко бачити й глибоко прочувати: отож, здається, саме він і керував цією виставою, а що його актори грали свої ролі чудово, навіть краще, ніж сподівався, то й був безмірно задоволений; а коли таке з ним траплялося, робився здібний до творення метаморфоз, саме тих, з яких колись чудувався втонулий у віках поет Овідій, котрому також судилося нещастя запізнати цю землю; отож, можливо, Хлопець і сам був таким поетом, але не закінчував високих київських шкіл, а отже, не відав нічого ні про Овідія, ні про залізні правила поетичного чи драматичного мистецтва, зокрема, зневажив таку просту річ, що керманич вистави не має бути її дійовцем, інакше стане не верховодою, а одним із усіх. Однак часом буває, і це вже слабкості його невченого людського єства: так захоплюється виставою, що не втерпить, аби й собі зробитися її дійовою особою, тим і стає не верховодою, а злостивою тінню – саме в такі хвилини й приходять до нього бажання до метаморфоз. Відтак, твердо знаючи, що Гапка за його спиною, хоча й нетвердо, але спить, і вже не сидить, уподібнюючись до Явдохи на рядні, простеленому на соломі, а прилягла (бо хто б витримав так довго горду поставу, коли ніхто на тебе не дивиться), Хлопець дозволив собі прибрати не матір'ю дану свою людську поставу, а того загадкового, від якого був народжений. Відтак у нього на біловолосій, у цьому ранку сірій, голові, у волоссі, що в цій мертвизні подобало на стерні, що вилися довкола дороги у химерних закрутах, почали ніжно виростати малі, але цупкі ріжки, поблискуючи при цьому іскрами, ніби покривалися росою, а одежа на підлітковому тілі почала плавитися й розтавати, перемінюючись на густу шерстину десь так само, як перетворювалася на шерстину одежа дяка, який і досі нестримно мчав у сірий простір і мчатиме ще так довго, аж доки не загорлає в найближчому селі віщий птах – півень, а може, й тоді не зупиниться, адже заповів йому Хлопець через образа Івана Пошивайла бігати отак сім років. А чобітки на Хлопцевих ногах стали чудовими срібними ратицями, а коли всміхнувся з радості на таке чудовне перетворення, то на зубах його відбилася уся темінь, яка ще від цієї ночі залишилася.

А може, всього того й не було, не було ані чорного вершника на чорному коні, ані метаморфоз із дяком та Хлопцем, бо тільки одна дійова особа в час того дивовижного дійства спала, і була це Гапка, отож усе це Гапці могло наснитися, і це був, здається, найчудовіший і найстрашніший сон у цієї, хоч би що про неї говорили люди, незвичайної жінки; і того сна вона побачила не звичайними очима, а отим третім, захованим у волоссі між тім'ям та потилицею. Відтак остережна сила наказала їй не дуже заглиблюватись у подібні сни, щоб чого недоброго з нею не приключилося, тобто щоб і вона не піддалася лихій силі метаморфоз і не перетворилася, приміром, на свиню чи гадюку. Отож Гапка струснула із себе липкі лапки, які її обіймали та пестили, і, шумно видихнувши із себе ще сіріше, ніж те, що коливалося навдокіл, повітря, сказала хрипко Хлопцеві.

– Оце, коли подумати, то мало ти в тому розкритті й робив!

Від того тверезого слова стрепенувся Хлопець і повернувся до баби, яка знову пишно сиділа на рядні.

– То ж це як? – здивовано спитав. – Хіба не відкрилося, чого хотіла, бабо?

– Воно то відкрилося, – тонко сюрлюкнула, як жаба, Гапка. – Але заслуги твоєї, Хлопче, у тому мало.

– Хочеш сказати, бабо, що не заплатиш мені? – грізно спитав Хлопець.

Гапка трохи сполошилася, але хитренько примружила очі й повіла політично:

– Воно, може, так і треба було б вчинити, але я душа правдива, і що обіцяла, те віддам. Але, може, менше б із мене взяв? Бо я така розтрачена, така нещасна!

– Не діждеш, бабо, – різко сказав. – А коли вихилятимеш хвостом, знайду, як його підскубти!

Наступного вечора перед полтавським судом, але цього разу на чолі з полковим суддею, скеровані туди сільським отаманом, котрий уже не знав вагань, постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, як і як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали. Першою до слова стала Гапка, яка вдарила рука об руку з виляском, тоді звела їх обидві над головою і заголосила: