Мэтт Хейг - Як зупинити час

У 1600-му ніхто не хотів приборкати свого внутрішнього мільярдера. Тоді хотіли просто дожити до юнацтва і не підчепити вошей.

Ех.

Мабуть, у мене кепський настрій.

Очі у мене сухі від утоми та від семи годин у літаку. Літати я не люблю, але справа не у страху перед польотами, а в самій концепції: ти сідаєш на літак у аеропорту Гатвік, а вже за кілька годин опиняєшся у зовсім іншій країні з іншою культурою та кліматом… Може, мені це не подобається тому, що я ще пам’ятаю реальні розміри світу? Цього вже ніхто не зрозуміє. Люди давно не відчувають справжньої неосяжності нашої планети та власної незначущості у світі. Коли я вперше обійшов навколо світу, мені знадобився один рік та корабель з цілою командою мужиків, з яких далеко не всі дожили до кінця подорожі. А тепер світ — він просто отут. Увесь. Уже за годину я летітиму в Сідней та буду там уже по обіді. Від цього у мене починається клаустрофобія, бо світ у прямому розумінні цього слова стискається навколо мене, наче повітряна кулька, з якої виходить повітря.

Я переходжу в інший відділ крамниці. Тут майже всі книжки англійською або ж у перекладі з англійської. Над ним висить вказівна табличка «Думки». Книг тут менше, ніж у бізнес-секції: Конфуцій, грецькі філософи. А потім я бачу одну книгу в простій обкладинці: Мішель де Монтень «Есе».

Сам вигляд цієї книги спалює мене зсередини. Я навіть уголос вимовляю ім’я дочки, я наче знов десь поруч, наче частина нас обох міститься у книгах, які ми з нею любили. Я розгортаю її навмання та читаю перше-ліпше речення: «Ніщо так міцно не закріпить щось у пам’яті, як бажання це забути». З очей от-от поллються сльози.

Пілікає телефон. Я поспіхом кладу книгу та дістаю його з кишені. Повідомлення від Омаї: «Скільки ж років минуло! Дочекатися не можу. Забронював нам столик на вечерю у „Фіговому дереві“ о 8-й. Якраз відіспишся від джетлагу [135] Синдром зміни часових поясів. ».

Джетлаг. Смішно, що він використовує такі слова. Я уявляю його людиною з тих часів, коли польоти здавалися настільки ж нереальними, як зараз — життя на Нептуні. А може, ще менш реальними.

«Побачимося в ресторані», — відповідаю йому.

Монтень лишається на своєму місці у крамниці, а я йду до великого вікна та чекаю на оголошення свого рейсу. Притискаю чоло до скла та дивлюся на своє відображення у безкрайній темряві пустелі.

Після повернення я вирішую залишитися в Плімуті. Мені там подобалося. Там, як і в Лондоні, було просто зникнути. Плімут був містом мореплавців, голодранців, бандитів, утікачів, волоцюг, музикантів, художників, мрійників, одинаків. А я був ніби всіма ними одразу.

Одного ранку я вийшов з шинку «Мінерва», де винаймав кімнату, та попрямував у нові доки. Там на причалі стояв величезний військовий корабель, палуба якого височіла над причалом.

— Вражає, еге ж? — мовив чоловік на причалі, побачивши моє захоплення.

— Це точно.

— Рушає шукати нові світи.

— Нові світи?

— Ага. Корабель Кука.

— Кука?

Тут я почув кроки за спиною, і на плече лягла рука. Я підстрибнув від неочікуваності.

— Господи, містере Фрірзе, чого ви такий переляканий?

Я повернувся та побачив високого джентльмена у вишуканому одязі. Він посміхався, дивлячись мені в очі.

— О, містере Фюрно!.. Радий вас бачити!

Якусь мить його пильні очі уважно мене оглядали:

— А ти хоч би на день постарів, Фрірзе!

— Морське повітря робить дива, сер.

— А що, хочеш ще подихати тим повітрям? Повернутися в море? — він махнув рукою за обрій. — Цього разу все буде інакше. Кук краще підготований, аніж Волліс.

— Ви йдете на судні Кука?

— Не зовсім. Я його супроводжую в подорожі. Як командир «Едвенчера». І я шукаю команду. Підеш до мене?

Я вже у літаку внутрішнього рейсу, прямую з Сіднея в Голд-Кост [136] Місто в Австралії, розташоване на узбережжі Тихого океану на південному сході штату Квінсленд. . Утомився страшенно. Останні два дні я майже постійно або у повітрі, або ж у аеропорту. У хвостовій частині салону плаче дитина. Я згадую Маріон: коли у неї різалися зуби, Роуз непокоїлась, що вона помре від болю. А плач одного малюка — відгомін плачу всіх малюків у світі, так само як кожен собака схожий на будь-якого іншого собаку.

Переді мною сидить пара, і я бачу, як він спить, тримаючи голову на плечі у нього. Такого раніше точно було не побачити. Видовище доволі миле, а мене гризуть ревнощі. Я згадую, як Камілла опустила голову мені на плече перед тим, як нас урвав дзвінок Гендріха. Цікаво, чи так само я колись ставився до Роуз на самому початку? Може, тепер це якесь інакше кохання? А взагалі, яка різниця?