Мэтт Хейг - Як зупинити час

Згадую, як ми з Каміллою ледь сказали слово одне одному протягом минулого тижня у школі. Пам’ятаю ніяковий момент біля чайника в учительській: я підійшов, а вона якраз стояла та шукала серед чайних пакетиків ромашковий. Між нами запала така тиша, що аж у вухах дзвеніло.

Моя мати казала мені жити. І коли її не стало, я просто мусив жити. Звісно, їй просто було це сказати, а проте вона мала рацію. Мені легко зрозуміти те її бажання. Коли помираєш, останнє, чого прагнеш, — це заразити своєю смертю інше людське створіння. Ти не хочеш, щоб близькі люди стали живою подобою мерців. Але іноді це трапляється. Так трапилося і зі мною.

Але я відчуваю, як воно наближається. Життя. Я відчуваю його просто попереду. І Маріон — частина цього життя. Ідея знайти її раптом стає надзвичайно реальною. Я засинаю і уві сні бачу Омаї: він стоїть на пляжі та дивиться на захід сонця. Я підходжу ближче і торкаюся його руки, але він піском осипається під моїми пальцями, і на його місці стоїть хтось менший. Знову й знову, як матрьошка. Зрештою лишається дитина з довгою косою в зеленій сукні.

— Маріон, — промовляю я.

Але вона теж осипається піском на піщаний пляж. Я намагаюся її втримати, але хвилі забирають її.

Потім я прокидаюся. Дитина припинила плакати, а я — тут. Літак уже на землі, і я знаю, що за кілька годин побачу того, кого не бачив кілька століть. І сам не знаю чому, але я боюся.

Артур Флінн, другий лейтенант на борту «Едвенчера», засмаглий та спітнілий у своїй колись білій сорочці, опустився навколішки на пісок. У руках він тримав яскраві білі та червоні стрічки, які вплітають у коси — що він і намагався пояснити не зовсім вдалими жестами. Посмішка на його обличчі мала б доповнювати роль гарненької дівчинки, яку він наразі грав — що було не так уже й просто, зважаючи на його обпалене сонцем та заросле бородою обличчя.

Тим не менш, на його аудиторію — маленьких дітей — гра справила враження. Я достатньо подорожував для того, аби знати, що сміх в усьому світі однаковий, особливо дитячий. Навіть старші жителі острова, що спочатку стояли осторонь з кислими обличчями, почали посміхатися, дивлячись на дурощі червономордого англійця. Артур простягнув стрічечку дівчинці з довгим волоссям, що стояла ближче за інших (їй було років шість, не більше), і вона, отримавши дозвіл від матері, її взяла.

Після цього Артур глянув на мене та надзвичайно м’яким тоном спитав:

— Фрірзе, у тебе є чотки?

А позаду нас, наче два елегантних бездушних звірі з іншої реальності, височіли кораблі. Поки ми дарували місцевим подарунки та намагалися встановити мир, я впізнав у натовпі обличчя чоловіка. У руках він тримав дерев’яну дошку, а сам був мокрий, щойно з води. Я бачив подібні дошки минулого разу, коли був на тихоокеанських островах. На них рибалки виходили в море та їздили хвилями. Мені іноді здавалося, що вони це роблять навіть не для рибальства, а суто для розваги. Щоправда, це не пояснювало, звідки я його знаю. Як це взагалі можливо? Я ж уперше на цьому острові! Довго думати не довелося: це той чоловік, чию хату я відмовився підпалювати. Гарний довговолосий чоловік з великими очима. Але ж то було на Таїті! Звісно, відстань між Таїті та цим островом була не така вже й велика, але не для чоловіка на дерев’яній дошці. Тоді, на Таїті, він увесь був укритий намистом та браслетами — це означало певний соціальний статус. Зараз же його голі руки та груди, вочевидь, означали відсутність такого становища.

Виглядав він точнісінько так само, як і минулого разу, хоча, звісно, чотири роки — не так уже й довго. На його обличчі я побачив палке бажання щось мені повідомити. Я озирнувся довкола, сподіваючись, що його пильна увага спрямована не на мене, а на щось інше. Але ні, він дивився чітко на мене і тільки на мене. Слів його я зрозуміти не міг. Він підняв праву руку, зібрав пальці купкою та вказав на свої груди. Потім кілька разів вдарив себе тим пучечком, і я зрозумів:

Я.

Мені.

Потім вказав на море, на кораблі та кудись за обрій. Опустив голову та з огидою глянув на пісок. З огидою чи, може, зі страхом. Так само він подивився за спину, у бік хлібних дерев та зелених джунглів. А потім знову на море та кораблі. Після кількох циклів я нарешті його зрозумів.

Я почув кроки чобіт по піску — це до мене з однаковими суворими обличчями підійшли капітан Кук та командир Фюрно.

— Файнзе, що тут коїться? — спитав Кук.