Мэтт Хейг - Як зупинити час

Не думаю, що мені вдасться передати атмосферу того моменту. Так, у мене була Маріон — така сама, як і я, — але я не міг її знайти. З Омаї мені вже стало не так самотньо. З ним я почувався нормальним. Мені схотілося негайно все про нього дізнатися. Я озирнувся, перевірив, що навколо нас більше нікого немає, та почав розмову:

— Саме тому ти поїхав з нами? Через це ти покинув острови?

Він кивнув. Мабуть, наші проблеми однакові в будь-якій країні — забобони.

— Важко було. Спочатку на Таїті було непогано. Вони вважали мене… особливим. Завдяки цьому я швидко став вождем. Вони вважали, що це ознака хорошої мани. Того, що сам я хороший. Я був напівлюдиною-напівбогом. Удень до мене навіть наближатися боялися, щоб раптом не вступити у мою тінь, — усміхнувся він та перевів погляд на море, наче міг побачити свої спогади десь на обрії. — Я дуже старався, я був хорошим вождем. Але спливло багато-багато місяців і все змінилося. Інші чоловіки — вони теж хотіли стати вождем. А я не міг просто перестати ним бути, бо для цього треба померти. Тому мене… — він зобразив клаустрофобію, стукаючи кулаками по невидимих стінах навколо.

— Упіймали.

— Упіймали. І мені довелося піти. І почати усе зі світанку. Але день виявлявся таким довгим, що невдовзі всі прагнули ночі. І скоро мені вже нíкуди стало йти, а я просто хотів жити.

Я, у свою чергу, розповів, що сталося з моєю матір’ю. Розповів про Меннінґа, про Маріон, про життя таких, як ми, у моїй країні. Розповів, як Роуз опинилася через мене в небезпеці. І як сильно я за нею сумую.

— Люди, яких любиш, ніколи не помирають, — м’яко мовив він.

Я тоді не зрозумів, що він мав на увазі, але ті слова запам’яталися мені назавжди.

Люди, яких любиш, ніколи не помирають.

— В Англії нас теж не приймають, — повернувся я до головної теми. — Нікому на цьому кораблі не можна казати про твою особливість. Коли ми повернемося до Англії, мені доведеться стати іншою людиною, бо містер Фюрно вже починає щось підозрювати.

Омаї дещо захвилювався та торкнувся свого обличчя. Мабуть, думав, як же він буде ховатися.

— Не хвилюйся, ти — екзотика.

— Екзотика? Що це означає?

— Ти інакший, ти здалеку. Дуже здалеку. Як ананас.

— Ананас? Хіба в Англії немає ананасів?

— Ні, чому ж, є. Штук тридцять, ними прикрашають камінні полички.

Море тихо билося у борт корабля. Він намагався збагнути, що я маю на увазі.

— А що таке камінні полички?

Ми сидимо на веранді в оточенні китайських ліхтариків та нерозбірливого радісного гомону.

Коли я востаннє бачив Омаї, відкриття Австралії було ще новиною. Він же мало змінився: обличчя стало трохи ширшим (не товстішим, а саме ширшим, з віком таке трапляється), а навколо очей залягло кілька зморшок, які вже не зникали разом із посмішкою. Перехожий дав би йому років тридцять шість. На ньому вицвіла футболка з автопортретом Фріди Кало та рекламою виставки її робіт у Галереї мистецтв штату Новий Південний Вельс, що у Сіднеї.

— Скільки ж часу минуло, — каже він замислено. — Мужик, я сумував за тобою.

— Я теж. Ти тепер вживаєш слово «мужик»? Слухай, а тобі личить.

— Почав у шістдесятих. А тут без цього нікýди — серферська тема.

Ми почали з холодних кокосових мартіні. Омаї вже куштував їх раніше та запевнив мене, що я просто зобов’язаний теж спробувати. З веранди поміж пальмами виднілося море та широкий пляж, що ледь помітно виблискував у місячному сяйві.

— Ніколи раніше не куштував холодний кокосовий мартіні. З роками стає дедалі менше речей, які можна спробувати вперше.

— Ну не знаю, — а він і досі лишається оптимістом. — Я майже все життя живу біля якогось океану, а ще жодного разу не бачив одну й ту саму хвилю. Справа у мані, розумієш? Ніщо не лишається однаковим вічно, все змінюється. І світ завжди лишається новий. Уся планета — це холодний кокосовий мартіні.

Я сміюся.

— Давно ти вже Сол Дейвіс?

— Років сімнадцять, думаю. Відтоді, як приїхав у Байрон.

Я скидаю оком довкола: щасливі австралійці насолоджуються вечором п’ятниці. Хтось святкує день народження.

Приносять торт з феєрверками, який зустрічають бурхливими оваціями. Офіціант ставить його перед жінкою, що сидить з велетенським бейджем на майці, — їй сьогодні сорок.

— Просто немовля, — кажу я.

— Сорок, — криво всміхається Омаї. — Пам’ятаєш, як тобі було сорок?