Мэтт Хейг - Як зупинити час

Урок ішов непогано, і головний біль не надто мені дошкуляв. Мабуть, допомогло те, що я помирився з Каміллою. А може, те, що я входжу в режим автопілоту та не надто замислююсь над тим, що кажу.

— Новини про Абіссінію стали ключовою точкою. Люди почали усвідомлювати: щось дійсно відбувається. І не тільки в Німеччині, а й в Італії. Щось діється взагалі зі світом. Пам’ятаю, я читав газету того дня, коли Муссоліні оголосив перемогу, і я…

Клятий же дідько!

Я спиняюсь.

Усвідомлюю, що я сказав.

Аміна — розум у неї так само гострий, як і її олівець, — теж це помічає.

— Ви так сказали, наче були там, — зауважує вона.

Кілька учнів кивають.

— Звісно ж, мене там не було, але відчуття таке, наче був. У цьому суть історії: ти наче переселяєшся в ті часи, і вони стають для тебе теперішнім.

У Аміни вкрай здивоване обличчя.

Я продовжую та намагаюся якомога швидше замести сліди. Так, помилка незначна, але раніше я і найдрібніших помилок не припускався.

На перерві я бачу, як у коридорі Камілла з кимось балакає. Вона спирається на учнівський малюнок, що висить на стіні. Вочевидь, щось на тему фавел у Ріо, дуже яскраве, у дусі кінця дев’ятнадцятого століття.

Вона говорить з Мартіном, безнадійним вчителем музики. Мартін одягнений у чорні джинси та чорну футболку. А ще він має бороду та волосся довше, ніж зазвичай носять чоловіки-вчителі. Не знаю, про що вони говорять, але Камілла сміється. Мені чомусь неспокійно. Я проходжу повз них, Мартін помічає мене першим та всміхається так, наче я кумедний.

— Привіт, Тіме. Ти часом не загубився? Тобі давали мапу школи?

— Том, — кажу.

— Що-що?

— Мене звати Том. Не Тім, а Том.

— А, ну тут легко помилитися.

Камілла всміхається мені.

— Як минув урок? — Її очі уважно мене вивчають.

— Нормально.

— Томе, слухайте, ми щочетверга ходимо в «Тренер та коні» випити по скляночці. О сьомій. Я, Мартін, Ішам, Сара — приходьте і ви. Так, Мартіне?

Мартін знизує плечима:

— У нас наче вільний світ. Так, підвалюй.

У мене одна-єдина прийнятна відповідь — ні. Але я дивлюся на Каміллу і мимохіть кажу:

— Так, звісно. «Тренер та коні», о сьомій. Звісно ж, я буду.

Мене кидало з місця на місце, з часу в час, наче стрілу, на яку відмовляється діяти гравітація. Але загалом життя стало кращим на якийсь період.

Плече загоїлося.

Я повернувся до Лондона. Гендріх влаштував мене піаністом у готель. Життя стало прекрасним. Я пив коктейлі, фліртував з елегантними жінками в сукнях, оздоблених бісером, танцював під джаз з гуляками та юними дівчатами. Чудові були часи. Тоді дружба та будь-які почуття захоплювали, наче буря, але швидко згорали в джинових бешкетуваннях. Ревучі двадцяті, так же їх тепер називають? І справді ревучі роки у порівнянні з попередніми. Хоча Лондон і раніше був гомінливим містом — і у «завиваючі» 1630-ті, і у «смішливі» 1750-ті, — але цього разу було інакше. Уперше в Лондоні цілодобово щось десь звучало — і зовсім неприродно. Двигуни машин, мелодії фільмів, радіопередачі та галас людей, що надто бурхливо на все реагували.

То були часи галасу, і музика раптом набула геть іншого сенсу. Музика робила тебе володарем світу. Серед такої какофонії сучасності вміння грати музику, вміння знаходити якийсь сенс у шумі було просто божественним. Ти був творцем. Упорядковувачем. Ти дарував спокій. Я насолоджувався цією роллю. Мене тоді звали Деніел Ханівелл, який згідно з моєю новою біографією народився в Лондоні та з часів Першої світової війни грав для заможних туристів й емігрантів на океанських лайнерах.

Поступово мене захопила меланхолія. Тоді я думав, що це знов повернувся мій особистий сум — відгомін мого кохання до жінки, що давно померла. Та скоріше то був побічний ефект відповідності тій епосі.

Мені захотілося щось робити. Робити не просто для себе, а для людства. Врешті-решт, я був людиною та співчував іншим людям, і не тільки тим, хто був проклятий (чи, може, благословенний) так само, як і я. «Провина часу», як назвала це Аґнес, коли я розповів їй. Взагалі вона багато чого знала і мала безліч історій. Ближче до кінця того восьмирічного періоду вона приїхала побачитися зі мною у Лондон, і з нею було весело.

— Мене охоплює жах, — сказав я їй.

Вона поклала ногу мені на живіт, і ми обоє курили просто в ліжку в моїй квартирі в Мейфері.

— Ти читав містера Фрейда?

— Ні.

— О, тоді і не читай, бо стане гірше. Він пише, що ми себе не контролюємо — усе вирішує підсвідома частина нашої психіки. Єдина істина, на яку можна сподіватися, — це сни. У снах є шанс відшукати самого себе. Фрейд вважає, що більшість людей просто не хоче свободи, бо свобода — це відповідальність, а люди бояться відповідальності.