Мэтт Хейг - Як зупинити час

Його це спантеличило.

— Мені подобається тут. Завжди повно людей. Хіба ти не любиш бути серед людей?

— Я б тобі розповів, чого я не люблю.

— Ну то прошу тебе, — він провів у повітрі рукою, наче запрошував мене кудись. — Розкажи мені, що тобі не подобається. Якщо тобі кортить.

Я нахилився ближче до нього та пошепки почав:

— Мені не подобається тікати з місця вбивства верхи з кулею в спині. З кулею. А ще… ще я не хотів того робити. Я не хотів їх убивати.

Він філософськи зітхнув.

— Як там казав доктор Джонсон? Той, хто опускається до рівня тварини, звільняється від людського болю. Знаєш, що я думаю? Я думаю, ти на шляху до того, щоб знайти самого себе. Ти загубився. Ти не знав, хто ти є і ким ти був. У тебе не було жодної мети. Ти жив у злиднях, вештався світом, намагаючись знайти у собі хоч якісь почуття. А тепер поглянь на себе: у тебе є мета, — він зробив коротку паузу. — Просто божественний соус.

До нас підійшов офіціант та долив вина. Ми заходилися знищувати їжу, поки він не відійшов достатньо далеко. Зазвучало піаніно. Деякі гості відхилилися на спинки стільців, щоб роздивитися музиканта.

— Я просто хочу, щоб ти зрозумів: мені це не подобається. Ті чоловіки ніколи в житті не долучилися б до організації. І ти мав би це знати. Мав би мені про це сказати, Гендріху.

— Будь ласка, називай мене Сесіл. Мене тут усі знають під цим ім’ям. Згідно з моєю теперішньою легендою я заробив грошей у Сан-Франциско на будівництві — брав участь у перебудові міста після землетрусу. Хіба я не схожий на Сесіла? Називай мене Сесілом. Усі вони думають, що я Сесіл Б. Деміль та можу зробити зірку з будь-кого. Хоч трохи розважуся…

Я кинув його слухати та поринув у свої думки.

— Мені подобається це місто. Зараз усі сюди приїздять. Усі молоденькі дівчата з ферм у Південній Дакоті, Оклахомі чи Європі. Думаю, це місто завжди таким було. У льодовиковий період сюди, мабуть, приходили тварини та застрягали в смоляних ямах, що скидалися на сяйливі озера. А запах їх м’яса, у свою чергу, приваблював сюди інших тварин, які теж застрягали у смолі. А я думаю, що належу до безпечних хижаків. Уяви-но собі, вони думають, що мені сімдесят вісім! А у свої сімдесят вісім я ще вештався у Фландрії та не давав спокою жодній жінці! Ніхто вже і не підрахує, скільки разів я пропонував руку та серце! Я був просто Валентіно долин!

Я зробив великий ковток вина:

— Гендріху, я не можу цього робити.

— Сесіл.

— Мені шкода, що я пішов до доктора Хатчінсона. Правда. Але я хочу своє життя назад. Я хочу знов стати собою.

— Боюся, це, як зараз кажуть, неможливо. Час біжить уперед. Так, у нас з тобою часу досхочу, але навіть ми не можемо повернути його назад, не можемо спинити. Це вулиця з одностороннім рухом — усе як у поденьок. Ти не можеш просто взяти і відірватися від організації. Так само як не можеш взяти і не народитися. Ти ж це розумієш, Томе? А як щодо твоєї дочки? Ми знайдемо її, це точно.

— Але ще не знайшли.

— Так, ще не знайшли. Але я відчуваю, що знайдемо. Я відчуваю, вона десь поруч.

Я нічого не відповів. Так, я сердився, але насправді ж це був лише прояв страху. З гнівом так часто трапляється. Організація, по суті, була нічим, оскільки не мала жодної фізичної присутності в реальному світі, не мала величної будівлі у центрі вируючого міста абощо. Організація — це Гендріх та люди, які повірили йому. Гендріх та його «схильність», але і цього було достатньо. Можливо, саме це і допомогло йому вкотре мене переконати. І справа не лише в словах — думаю, він міг дійсно відчувати присутність Маріон.

Але тут постало питання:

— З усією отою схильністю чого ж ти не відчув, що вони можуть мене вбити?

— Але ж не вбили. Якби вбили — так, це була б жахлива помилка з мого боку. Проте той факт, що ти залишився живий, лише доводить, що я мав рацію. Усі ми вміємо виживати, але ти… у тобі є щось особливе. Прагнення жити. У твоєму віці більшість думає, що життя вже позаду. А я в тобі бачу жагу до майбутнього. Так, ти хочеш знайти дочку, але є ще щось. Щось, чого я не можу осягнути.

— Та що це за життя, коли треба кожні вісім років змінювати свою особистість?

— Тобі і раніше доводилося це робити, яка різниця?

— Тоді я міг сам вирішувати. То було моє життя.

Він похитав головою та сумно всміхнувся.

— Ні, то не життя. Ти не жив, а переховувався від життя. Я навіть наважуся сказати, переховувався від самого себе.

— А хіба організація не для цього існує? Щоб переховуватися?