Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Та я просто жартую, Томе! Не сприймайте все так серйозно!

Якби тільки вона розуміла всю серйозність ситуації. Всю вагу часу, що тисне на мене.

— Вибачте, — буркочу я, — за серйозність.

— Усе добре. Життя іноді занадто серйозне.

А може, вона таки розуміє?

— Мені буває ніяково… спілкуватися.

— Розумію. L’enfer, c’est les autres [95] Пекло — це інші ( фр. ). .

— Сартр?

— Oui. Dix points [96] Так, десять очок ( фр ). . Сартр. Сам містер Комедія.

Я вичавлюю з себе посмішку та нічого не кажу. У моїй голові панує відчуття спокою та страху водночас — і все через її обличчя. Треба про щось її спитати. Ставлю просте питання, як уже багато років:

— А ви часом не знаєте нікого на ім’я Маріон?

Це питання спантеличує її.

— Англійку чи француженку?

— Англійку. Хоча байдуже.

— Ну, у мене в школі була Маріон, — починає пригадувати вона. — Маріон Рей. Вона у свій час розповіла мені про менструацію, бо мої батьки надто соромилися і нічого такого зі мною не обговорювали. А про такі речі варто знати, бо страшнувато, коли з тебе раптом починає кровити.

Вона говорила все це цілком нормальним голосом, навіть не знижуючи гучності. Вочевидь, присутність інших людей у кімнаті аніяк її не бентежила. Стефані й досі кидала на нас насуплені погляди, тримаючи в руках сливову кісточку. Ішам сидів за два стільці від нас та не зводив очей з телефону. Мені подобалася така її відкритість. Мабуть, мені треба долучитися до цієї незначущої розмови. Я бачу, що вона хоче потеревенити. Але ні, я цього не роблю.

— А ще були якісь Маріон?

— Ні, пробачте.

— Нічого. Це я взагалі збирався вибачитися.

Вона всміхається мені та дивиться просто в очі. І щось у моєму погляді її бентежить. Я відчуваю, що вона знов намагається пригадати, звідки вона мене знає.

— Життя завжди сповнене таємниць, — каже вона. — Але якісь із них важливіші за решту.

Повисає коротка тиша, я всміхаюся та повертаюся на своє місце.

Надворі був серпень. Я стояв у вітальні маленького дерев’яного будиночка на околиці міста. Я мав завдання від Гендріха. Кожні вісім років він давав мені завдання — така була угода. Після виконання завдання можна було переїхати жити в інше місце, а Гендріх допомагав із новою особистістю та безпекою. Узагалі нам ніколи не загрожувала жодна небезпека, окрім як під час завдання. Хоча мені завжди щастило. Я вже тричі успішно виконував завдання, себто знаходив альбу та переконував його чи її долучитися до організації. Ніякого насилля, ніякого виклику мені як особистості. Але цього разу все було інакше. Переді мною справжнє випробування — можливість дізнатися, наскільки далеко я готовий зайти заради того, щоб знайти Маріон.

Вечоріло, і темрява швидко поглинала ледь підсвічені червоним гори. Попри це денна спека не квапилася відступати. У будинку було ще спекотніше, ніж надворі, наче хтось вирішив помістити всю спеку пустелі в один дерев’яний будиночок.

З мого носа падали великі краплі поту.

— Шо, не звик до такої спеки, еге ж? Де ти ховався? Мать, Аляска? Чи золотокопальні на Юконі? — звернувся до мене худорлявий беззубий чоловік. На лівій руці у нього не вистачало двох пальців. Наразі він був відомий під ім’ям Луїс. Ковток віскі з його склянки зник, і він навіть не скривився.

— Де я тільки не ховався. Доводилося, — мовив я.

Інший, Джо — він щойно здивував мене роял-флешем [97] Одна з комбінацій карт у покері. — був більший та розумніший. Він почав лиховісно сміятися.

— Усе це, мать, шо цікаво, і загалом непогано провести вечорок з незнайомцем, а ще й коли у нього водяться грошенята в кишені. Та ти не з Кочісу [98] Один із 15 округів штату Аризона. . Я одразу це бачу. Навіть з твого одягу. А ще тут у кожного шкіра такого… відтінку. Від пилу з шахт. А в тебе білісінька. На руки свої тіки глянь — як той сніг, ага.

Я подивився на свої руки. Бачив я їх останнім часом часто, бо багато грав. Я вивчився грати на піаніно і займав себе цим останні вісім років.

— Руки як руки, — байдуже мовив я.

Ми грали в покер вже понад годину, і я встиг програти сто двадцять доларів. Я відпив ще трохи віскі, яке вогнем опекло мені горло. Ну, час настав. Час казати те, заради чого я прийшов.

— Я знаю, хто ви.

— Та ну? — мовив Джо.

Цокав годинник. Десь далеко завив собака чи койот.

Я прокашлявся та мовив:

— Я такий самий, як і ви.