Мэтт Хейг - Як зупинити час

Я зрозумів, що у «Глобус», та й у Бенксайд, повертатися мені більше не можна.

Плітки.

Плітки не вмирають. Плітки — не просто валюта, це живий організм.

Історії, наче ґедзі, літають у повітрі та гудуть — гудуть поміж смороду стічних канав та брязкоту возів.

Наприклад, коли раптом зникла Мері Пітерс, про це знала кожна родина на схід від міських мурів. Роуз так засмутилася, що цілий день майже не розмовляла. А історія лютняра, що скочив на сцену в «Глобусі», була на вустах у кожному шинку Лондона. Роуз в усьому звинувачувала свою запальність.

— Але ж ви з Ґрейс вскочили в халепу!

— Ми вміємо за себе постояти. Ми завжди чудово самі все ладнали. А тепер нам доведеться повернутися на ринок у Вайтчепелі…

Я знав, що рано чи пізно розмова до цього повернеться. Вона спитала, хто такий Меннінґ.

— Не знаю, — відповів я.

— Ти брешеш.

— Я не можу тобі сказати, хто він.

— Він сказав, що твоя мати відьма. Що він мав на увазі?

— Мабуть, він щось наплутав. Може, я схожий на когось.

У зелених очах Роуз розростався гнів.

— Томе Сміт, ти що, вважаєш мене дурепою?

Оце і був кінець. Вона назвала мене ім’ям, яке лише наполовину було моїм, — і я вирішив розповісти їй хоч щось.

— Роуз, пробач мені. Я припустився помилки. Мені від самого початку не треба було сюди приходити. Або ж я мав віддати вам борг та негайно піти. Дарма я дозволив своїм почуттям до тебе розвиватися. І твоїм до мене теж.

— Томе, про що ти? Твої слова для мене загадка.

— Так, і я теж загадка. І тобі її не розгадати. І я сам її не можу розгадати.

Я підвівся та почав міряти кімнату нервовими кроками. Ґрейс уже спала у себе в кімнаті, і я намагався говорити тихіше.

— Ти маєш знайти когось іншого. Поглянь-но на мене, Роуз! Я надто молодий для тебе!

— Два роки, Томе… Не така вже це й різниця.

— Але вона збільшуватиметься.

— Тобто? — спантеличено глянула вона на мене. — Як різниця може збільшуватися? Ти верзеш маячню.

— Роуз, від мене більше немає користі. Я не можу повернутися у Саутворк.

— Користі? Користі? Томе, я віддала тобі своє серце!

Я важко зітхнув — якби тільки я міг так легко видихнути реальність. Якби тільки та сльоза ніколи не капала з її ока. Якби тільки я ніколи її не кохав.

— Ти віддала його не тому хлопцю.

— Томе, що сталося з твоєю матір’ю? Розкажи мені правду.

Я не міг брехати їй в очі.

— Вони вбили її через мене.

— Що?

— Роуз, у мені є дещо дивне.

— І що ж це?

— Я не старію.

— Що?

— Глянь на мене. Час спливає, але на моєму обличчі цього не видно. Я кохаю тебе. Правда. І яка ж з цього користь? Я наче той хлопчисько, що дряпається на дерево, яке стає тільки вище.

Її настільки вразило те, що я розповів, що вона лише мовила:

— Я не дерево.

— Тобі буде п’ятдесят і ти виглядатимеш на п’ятдесят. А я виглядатиму так само, як і зараз. Тобі краще мене полишити. І мені на краще піти. Ліпше я…

Вона поцілувала мене, аби тільки я замовк. Вона ледь могла повірити в те, що я кажу. Кілька днів поспіль вона вважала мене божевільним. Але минали тижні та місяці — і вона зрештою усвідомила, що я кажу правду.

Вона не могла до кінця цього зрозуміти, але заперечувати це було марно. Це реальність.

Така моя правда.

Гадки не маю, чи зрозумів Антон бодай щось з моєї промови. Я живу лише чотириста тридцять дев’ять років, і мого досвіду вкрай замало, щоб зрозуміти найпростіший вираз обличчя підлітка.

На обід до вчительської я приплівся досить пізно, двадцять хвилин на першу. Я сиджу за столом. У кімнаті пахне розчинною кавою та шинкою. Голова нестерпно болить. А ще у вухах дзвенить: іноді таке траплялося після артилерійського обстрілу під час Громадянської війни в Іспанії [93] 1936–1939 роки. . Я тоді мало не оглух.

Я більше не ходжу в супермаркет по обід, натомість сам роблю собі сандвічі вранці. Але їсти все одно не хочеться, тож я просто сиджу за столом із заплющеними очима.

Я відкриваю очі та бачу Ішама, вчителя географії, він серйозно розмірковує над вибором між кількома видами трав’яного чаю.

А ще я бачу Каміллу.

Вона сидить в іншому кутку кімнати та відкриває пакунок з салатом. Перед нею на столі яблучний сік та книжка, що слугує їй тацею.

Дафна — вона якраз бере з вази клементини — посміхається мені:

— Як у вас справи, Томе?

— Добре. Усе добре, — відповідаю я.

Вона киває, хоча і знає, що я брешу.