Мэтт Хейг - Як зупинити час

Приземлився я просто на Вілла Кемпа, потім пробіг повз самого Шекспіра, а далі стрибнув у партер допомагати Роуз та Ґрейс. У мій бік тієї ж миті полетіли яблука, горіхи, ель та сміття, що жбурляли розгнівані глядачі. П’єса тривала, але сумніваюся, що навіть на місцях за п’ять пенні можна було почути хоч слово: такий зчинився гармидер. Навіть глядачі на балконах щось кричали та закидàли мене закусками.

Роуз уже встигла вирватися з рук свого хтивого кривдника та намагалася допомогти Ґрейс: міцна рука чолов’яги охоплювала малу за шию. Ми з Роуз звільнили Ґрейс, я схопив сестер за руки та поквапив:

— Нумо-нумо, ходімо звідси.

Але тут постала потенційно серйозніша проблема.

Один чоловік з дорожчого місця заступив нам дорогу до виходу з театру. Я його не бачив і не думаю, що сам він бачив мене до того, як я стрибнув на сцену. Він стояв у мене на шляху — цього разу краще одягнений, але з поріділим волоссям, що вже не прикривало шкіру голови. Він ляснув перед собою здоровенними ручиськами м’ясника.

— Так-так, — мовив Меннінґ, споглядаючи мене одним зрячим оком. — То це правда? Ти таки дістався до Лондона? Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?.. Таке враження, наче вчора… Бо ти зовсім не змінився. Але ж ти взагалі не змінюєшся, чи не так?

Значить, це правда.

Я так ніколи і не дізнався, чи то Крістофер поширив про мене чутки серед музикантів. І також чи були ті двоє чоловіків, що чіплялися до дівчат, у змові з Меннінґом.

— Бачу, у тебе з’явилися друзі?

— Ні, — відповів я нарешті, наче це могло щось змінити. Він дивився на Роуз та Ґрейс, що ніяк не могли збагнути, що коїться.

— Ні?

— Вони мені не друзі, — намагався я приховати від нього будь-який свій зв’язок з сестрами. — Я взагалі їх ніколи раніше не бачив.

Я поглядом наказав Роуз іти звідти, та вона не слухалася.

— Ясно. І досі брешеш. Так ось, дівчата, будьте з ним обережні, бо він не той, за кого себе видає. Він просто втілення зла. Відьмак.

— Моя мати була невинна, і вона померла через вас!

— Це було її останнє закляття. Скоріш за все, вона просто перевтілилася в щось інше й досі ходить поміж нас.

Тут він уважно оглянув Роуз та Ґрейс, наче намагався прочитати на кожній із них таємний знак. Мені увірвався терпець. Мій кошмар втілювався в життя. Навіть знати про мене стало вкрай небезпечно. Моє існування перетворилося на прокляття. Натовп навколо нас завмер: Меннінґ був їм цікавіший за акторів. Раптом я впізнав одного чоловіка з натовпу — імені я не знав, але це був точильник ножів, якого я бачив вранці на мосту. Він був хворобливим на вигляд чоловіком років двадцяти, і на поясі у нього завжди висіли блискучі ножі. Я хотів було схопити один із них, але для мене це був би просто квиток на Тайберн [91] Місце страти в Лондоні. із зашморгом на шиї.

А ще вже було пізно. Тепер ризик, що Меннінґ дізнається про мій зв’язок із дівчатами, був не гіршим, аніж ризик лишати їх тут сам-на-сам із ним.

— Ми йдемо, — наполягав я.

«…Я розправлюся з тобою ста п’ятдесятьма способами. Тому затремти — і відійди» [92] З п’єси «Як вам це сподобається», пер. О. Мокровальського. .

Тут Меннінґ схопив Ґрейс за волосся — і затихли навіть актори.

— Ось ця! — заволав він. — Скільки їй років? — Ґрейс копала його ногами. — Двадцять? Тридцять? А може, й шістдесят! Вона виглядає як дитина, але ж ми знаємо, що це обман!

Ґрейс зацідила йому поміж ніг:

— Відпусти мене, бісів гівнюк!

Це не допомогло. Натовп був на боці Меннінґа і проти нас. Нас звідти б уже не випустили, Меннінґа слухатимуться, варто йому звинуватити нас у відьомстві. Роуз і Ґрейс були в небезпеці. Нас могло врятувати лише одне — воно нас і врятувало.

— Негіднику, відпусти дитину негайно!

Сам Шекспір підійшов до краю сцени, кинувши грати.

Меннінґ не здавався так легко:

— Я Вільям Меннінґ, і я…

— Мені це байдуже, — урвав його Шекспір. — Акторам байдуже. «Глобусу» байдуже. Відпусти її та дозволь піти звідси разом з друзями, і тоді ми продовжимо виставу.

Цього було досить. Навіть самої погрози припинити виставу для натовпу було досить. Натовпу було чхати на справедливість, бо вони хотіли розваг, видовищ. І Шекспір це знав так само, як і решта.

На Меннінґа гарчали всі присутні. Тепер яблука та устриці летіли вже у його червоне обличчя. На лобі в нього запульсувала жилка, і він відпустив Ґрейс. Ми з Роуз негайно схопили її та побігли до виходу, загрузаючи в піску.

Я озирнувся на сцену та впіймав погляд Шекспіра, який оголосив радісній аудиторії, що решта п’єси присвячується чоловікові, перед яким він у неоплатному боргу, «чоловікові на ім’я Генрі Геммінґс». Я знав, що це кодове слово для мене.