Мэтт Хейг - Як зупинити час

У моїй уяві Арденнський ліс [86] Саме у цьому лісі переховується герцог у п’єсі. у Франції став тим самим la Forêt de Pons [87] Ліс у місті Пон ( фр. ). , куди ми з мамою іноді ходили. Там, під великим платаном, ми сідали і мама співала мені пісень, а я дивився, як з дерева повільно кружляє насіння. То був інакший світ. Не такий, як той світ смороду та бруду в Бенксайді. Чи смороду пива, сечі та устриць, що підіймався з партеру. Тим не менш, мені подобалося грати — та пісня будила в мені почуття. Люди раділи, змінювалися, закохувалися… То була комедія, але мене вона бентежила.

Бентежив мене Жак. Цей персонаж геть нічого не робить у п’єсі. Я дивився її на сцені вісімдесят чотири рази, і взагалі не пам’ятаю, що ж він робив на сцені. Він просто ходив колами серед яскравих молодих оптимістів, що цинічно висловлювалися та лишалися абсолютно нещасними. Його грав сам Шекспір, і кожне його слово пронизувало мене до кісток та наче застерігало на майбутнє:

Дивним актором був Шекспір. Тихим. Я не про голос, я про його манеру та присутність. Він був протилежністю Бербеджу та Кемпу. Сам Шекспір був якийсь нешекспірівський, особливо коли тверезий. І на сцені, і у житті він був тихий, наче поглинав навколишній світ, а не відбивав його.

Якось у четвер я повернувся додому та застав Ґрейс у сльозах. Роуз обіймала її та намагалася втішити. Виявилося, що містер Віллоу віддав місце дівчат іншій жінці — тій, що поза роботою надавала йому послуги сексуального характеру. І з Роуз він також спробував налагодити такі стосунки, а після відмови він їх обох разом з Ґрейс лаяв на всі заставки.

— Нічого-нічого, все буде добре. Ми можемо і далі тут працювати, просто у нас буде інше місце.

Мене охопив гнів. Спопеляюча лють затопила мене з головою. Наступного ранку, перш ніж іти у Саутворк, я зайшов на ринок та знайшов там містера Віллоу. Керуючись своєю юнацької тупістю, я його вдарив та штовхнув на прилавок зі спеціями. Він упав — і його поглинула помаранчева хмара екзотичних ароматів з Нового Світу.

Після цього, звісно ж, Ґрейс та Роуз вигнали з ринку. Від подальших його дій нас врятувало лише те, що нам було відомо про його схильність до сексуальних стосунків з робітницями. Роуз кляла, аж гай гудів, мою гарячковість, хоча я і бачив, що вона така сама. Тоді ми вперше посварилися. Слів я вже не пам’ятаю, пам’ятаю лише злість та лють. Вона непокоїлась, що їй казати містерові Шарпу.

— Томе, нікому не треба просто збирати фрукти! Нам треба їх продавати! А де тепер ми їх продаватимемо, га?

— Я все влаштую, Роуз. Це моя провина, і я все влаштую, обіцяю.

Тоді я вирішив звернутися до Шекспіра та спитати, чи не можуть Роуз з Ґрейс продавати фрукти у театрі. Я побачив його після вистави на зеленій галявинці перед «Королівською таверною»: він кудись прямував крізь натовп. Він був сам — зайшов у шинок, дорогою проігнорувавши чоловіка, що упізнав його.

Я пішов за ним. У тому шинку я вже бував раніше, і до мого молодого обличчя там усім було байдуже. Шекспір сидів у тихому кутку зали з великим кухлем у руці. Я стояв та думав, як краще до нього підступитися та чи варто взагалі про таке питати, коли раптом він сам жестом наказав мені підійти.

— Томе! Сідай-но сюди.

Я підійшов та сів на лаву навпроти нього. Між нами був вузький дубовий стіл, за яким, крім нас, трохи далі сиділи ще двоє чоловіків, що схилилися над шашками.

— Вітаю, містере Шекспір.

Дівчина за барною стійкою мила кухлі. Шекспір махнув їй:

— Елю для мого друга, прошу вас.

Вона кивнула, і він знов повернув погляд на мене.

— Хоча стривай-но, ти ж з Франції? Мабуть, тобі більше до смаку пиво, аніж ель?

— Ні, сер, я більше люблю ель.

— Мудре рішення, Томе. Тут найсмачніший і найсолодший ель в усьому Лондоні, запевняю тебе.

Він відпив ковток зі свого кухля та стулив повіки.

— Шкода, ель довго не стоїть. Мине тиждень — і ось цей кухоль буде на смак як лицарські панталони. А от пиво, мабуть, ніколи не псується. Кажуть, через хміль воно може зберігатися вічно. Та в еля є чого повчитися. Якщо чекати надто довго, доведеться казати «прощавай» раніше, ніж «вітаю». Батько мій якось був дегустатором елю, тож я знаю, про що говорю.

Тут мені принесли мій кухоль. Ель і справді був солодкий. Шекспір тим часом витяг свою люльку та набив її. Як і більшість заможних акторів та робітників театру, він шанував хороший тютюн («Ця індіанська трава — просто ліки для всіх моїх болячок»). А ще він казав, що тютюн допомагає йому писати.