Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Мені подобається стара музика, — мовив Мартін, киваючи на підтвердження власної мудрості та ковтаючи лагер. — Здебільшого Гендрікс. А ще Ділан, «The Doors», «The Stones». Тобто та музика, що була ще до нашого народження. А зараз усе — лише комерція.

Мартін мені не до вподоби. Коли тобі чотири сотні років, є певні переваги, і одна з них — учишся дуже швидко оцінювати людей. У кожній епосі повно Мартінів, і всі вони чомусь йолопи. Знав я одного Мартіна — його звали Річард, але то нічого. Він стояв просто біля сцени в барі «Minerva Inn» у Плімуті десь у 1760-х, трусив головою щоразу, як я грав, та пошепки казав нещасній повії поруч з ним, який же в мене гидотний смак до музики, ну або ж викрикував назви балад з бродсайду [102] Форма друкованих матеріалів. Випускалася у вигляді одного великого аркуша паперу, іноді з ілюстраціями. , нібито кращих за те, що я там грав.

Тим не менш, ми всі разом сидимо за столиком у «Тренер та коні». Столик маленький, з темного дерева — за кольором і текстурою нагадує мені лютню. На ньому ледь вміщаються всі ті напої та закуски, що ми замовили. Атмосфера тут спокійна та культурна, або принаймні мені так здається, бо я згадую смердючу скандальну діру під назвою «Minerva Inn».

— О, мені також! — погоджується Ішам. — А може, це просто тому що усі вчителі географії люблять старий рок.

Усі закочують очі на цю спробу пожартувати, навіть сам Ішам.

— А ще мені подобається хіп-хоп вісімдесятих, — додає Мартін. — «De La Soul», «A Tribe Called Quest», «PE», «NWA», «KRS-One»…

— Що, зовсім нічого сучасного не слухаєш? — питає Камілла.

Він кидає ледь помітний погляд на її груди, а потім піднімає його на рівень її очей.

— Та ні… З того, кого б ти могла знати, — нікого.

— А це можливо, бо, врешті-решт, я ж з Франції. У нас же там музики нема. Зовсім, — її і без того непомітний сарказм до нього не дійшов, чи він не почув. А мені сподобалося.

— А що ти слухаєш? — питає її Мартін.

— У мене досить різноманітні смаки. Бейонсе. Леонард Коен. Джонні Кеш. Бові. Трохи Жака Бреля. Але моя улюблена пісня всіх часів — «Thriller». А «Billie Jean» Майкла Джексона — накраща з існуючих поп-пісень.

— «Billie Jean»? — перепитую. — Чудова пісня.

Мартін повертається до мене:

— А як щодо тебе? Тобі подобається музика? — ми всі перейшли на «ти» у неформальному оточенні, хоча Мартін ніколи себе не обтяжував ввічливістю.

— Трохи.

Його очі дещо розширюються — мовляв, поясни.

— А ти граєш на чомусь? З музичних інструментів? — питає Камілла, і я відчуваю, що це не просто питання.

Я знизую плечима. Можу просто збрехати, але не встигаю. З рота вже вивалюється:

— Трохи на гітарі, трохи на піаніно…

— Піаніно? — в очах Камілли шок.

Сара, вчителька фізкультури в широкій футболці, вказує у куток зали:

— У них тут є піаніно. Відвідувачам дозволяють грати.

Я витріщаюся на піаніно, чимдуж намагаюся поводитися, як звичайна поденька, і вдаю, що не помітив його тієї самої миті, як увійшов.

— Можете побренькати, прошу, — довготелесий бармен років двадцяти з рідесенькою борідкою піднімає погляд від склянок, коли чує зауваження Сари.

Мене накриває паніка, наче мені пропонують наркотики, хоча я відчайдушно намагаюсь позбавитися залежності.

— Ні-ні, дякую.

Мартін відчуває, що мені ніяково через присутність Камілли, тому наполягає:

— Ну ж бо, Томе, давай. Минулого четверга грав я, тож сьогодні твоя черга!

Камілла кидає на мене співчутливий погляд.

— Це не обов’язково. У нас немає обряду ініціації, і йому не треба робити чогось, чого він не хоче.

— Ну, — я вже давно не контролюю, що говорю, — давненько я вже не грав…

Не хочу, аби вона мене жаліла. Власне, мабуть, через це я підходжу до добряче пошарпаного інструмента, дорогою минаючи єдиних відвідувачів у барі, крім нас, — трьох уже сивих друзів, що сумно роздивляються свої напівпорожні кухлі з пивом.

Я сідаю до піаніно, і кімната уважно затихає. Якщо не брати до уваги хихотіння Мартіна.

Я давно вже не грав. З Парижа. Я роздивляюся клавіші. Років сто минуло. Піаніно порівняно з гітарою більше вимагає від музиканта, треба вкласти більше емоцій.

Гадки не маю, що грати.

Закочую рукави.

Заплющую очі.

Жодної ідеї.

Тому граю першу річ, яка спадає мені на думку.

«Зелені рукави».

Я у східному Лондоні в пабі граю «Зелені рукави» на піаніно. Краєм вуха чую сміх Мартіна, але мені байдуже. «Зелені рукави» переходять у «Під деревом зеленим», і мене пронизує бажання знайти Маріон. Я намагаюся позбавитися цього відчуття, тому переходжу до «Мрій кохання № 3» Ліста. Коли я дістаюся до «The Man I Love» Гершвіна, Мартін уже не сміється, і я залишаюся сам на сам з музикою. Так, саме так я і почувався у «Ciro» в Парижі. Невдовзі я згадую все. Згадую, що може піаніно.