І ми з Авраамом ідемо вулицями Лондона та дихаємо вихлопними газами.
— А отут колись був колодязь, — розповідаю я йому, коли ми проходимо повз букмекерську контору. — А отут, просто отутечки, старі грали в кеглі щонеділі після проповіді.
Повз нас проходить хлопчина в закочених штанях та завеликій на нього футболці компанії «The Hundreds» — він наче відголосок типового для сімнадцятого століття хлопчини в бриджах та довгій сорочці. Сам він, вочевидь, не має жодного уявлення, кого мені нагадує, відводить очі від свого телефону та кидає на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнісінький міський божевільний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понеділок я побачу його у своєму класі.
Ми з Авраамом переходимо вулицю. На стовпі постер: «КЛУБ КЕНДЛЛАЙТ. Повертаймося в бурхливі 20-ті з тематичними коктейлями часів сухого закону». Головний біль посилюється — доводиться заплющити очі. Спогади підступають, наче кашель: я граю «Sweet Georgia Brown» [30] Джазовий стандарт, уперше записаний у 1925 році Беном Барні. На основі джазових стандартів музиканти імпровізують.
у барі «Ciro» у Парижі, а незнайомка тримає руку в мене на плечі.
Я в парку. Я безліч років уже не грав на піаніно, але це нічого. Я давно зрозумів, що піаніно для мене наче наркотик — потужний та звабливий. Воно збуджує забуті почуття, і я можу потонути в тих своїх давно прожитих життях. Іноді я задумуюсь, чи сяду знов за інструмент. Я відчіпляю поводок від нашийника Авраама, а він з подивом дивиться на мане. Його спантеличує раптова свобода.
І я чудово його розумію.
Навколо мене парк. Я бачу, як чоловік, що вигулює бішон фрізе [31] Невеличкий собака з кучерявою шерстю, підвид болонок.
, нахиляється та нишком підбирає лайно свого пса в пакетик. Білка стрімко зигзагами збігає вгору на бук. З-за хмари визирає сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далі в парк.
І тут я помічаю її.
Неподалік від мене на лавці сидить жінка. Вона читає книгу. Я впізнаю її, що для мене рідкість. Я давно вже не приділяю уваги зовнішності людей, бо всі обличчя змазуються та втрачають свої особливості. Але це обличчя я впізнав — я бачив його крізь вікно у кабінеті Дафни. Це вчителька французької. Чомусь вона здається мені особливою, а для людей взагалі непросто стати особливими. У неї є стиль. І ні, справа не в одязі (вельветовий піджак, джинси та окуляри), а у тому простому жесті, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядає парк. У тому, як вона видихає, трохи надуваючи щоки, та заплющує очі, підставляючи обличчя сонцю. Я відвертаюся: я просто чоловік, що побачив жінку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рік.
Але тут вона звертається до мене:
— У вас дуже милий пес, — французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жінка зі школи. Вона простягає руку, і Авраам її обнюхує, а потім лиже. Навіть хвостом вихляє від радості.
— Вважайте, що вас ушанували.
Вона кидає на мене погляд, і мені стає неспокійно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настільки привабливим, щоб жінки могли так на мене дивитися. На мене взагалі вже років сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав років на двадцять та носив на обличчі тінь свого горя, на мене часто кидали такі довгі погляди. Але тепер ні. Вона дивиться на мене з якоїсь іншої причини, і мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школі? Так, імовірно, у цьому причина.
— Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.
Собака біжить до мене, я чіпляю поводок, і ми йдемо геть. А спиною відчуваю її погляд.
Удома я починаю вивчати плани уроків для сьомого класу. На приглушеному екрані з’являється перша тема: «Судові процесі над відьмами в тюдорівській Англії». Я вже знаю, що це невід’ємна частина програми.
Думаю, я відшукав причину свого рішення викладати історію: мені треба приручити своє минуле. По суті, історія — це і є розповіді про минуле. І це мій спосіб контролювати своє минуле. Приручити його та зробити своїм домашнім улюбленцем. Але історія, у якій жив ти сам, відрізняється від того, про що пишуть у книжках та розповідають у кіно. Є певні речі, які не вдасться приручити.
Мозок раптом охоплює болем.
Я підводжуся та йду на кухню зробити собі коктейль «Кривава Мері». Найпростіший варіант, без селери. Вмикаю музику — це допомагає. Я прогортаю Шосту симфонію Чайковського та Біллі Голідей і відкриваю свій список морських пісень шанті [32] Піджанр народної англійської музики; пісні моряків.
— грає «The Boys of Summer» Дона Генлі. Зовсім свіжа музика. (Щоправда, ця пісня була написана у 1984-му). Я вперше почув її в Німеччині у 1980-х і одразу вподобав, сам не знаю чому. Вона нагадує мені про дитинство, хоча її і відділяє від нього кілька століть. Нагадує про проникливі французькі пісні, що співала мама, після того як ми переїхали до Англії, — сумні та ностальгічні. Біль посилюється, але я згадую Джона Гіффорда. Тоді, давно, його голова боліла незрівнянно сильніше. Я заплющую очі, і ранні спогади хвилею накривають свідомість. Здається, через них навіть повітря стає розрідженим.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу