Мэтт Хейг - Як зупинити час

Неправильно було просто стояти та дивитися на такі особисті прояви горя, тому я пішов звідти. А дорогою мені зустрічалися знайомі обличчя місцевих мешканців, на яких читалося засудження.

— Правильно, Томасе Азар, краще не підходь.

Тоді я не зрозумів, у чому була справа. Та невдовзі я їх згадав, ті слова — то було попередження.

Один раз я озирнувся та побачив тіло Джона Гіффорда, що великою купою лежало на місці. Його великі мертві руки виблискували в місячному сяйві, і місяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпі.

— Відьми, — промовляю я вчительським тоном. Тобто таким тоном, який майже ніхто ніколи не слухає.

Що вдієш, саме таке життя я собі обрав серед безлічі варіантів. Життя людини, що стоїть перед повним класом дванадцятирічних дітей, які її ігнорують.

— Як ви думаєте, чому люди чотириста років тому вірили у відьом?

Я обводжу поглядом клас: усміхнені чи зніяковілі обличчя. Деякі не відриваються від телефонів. Зараз 9:35 ранку, і урок почався лише п’ять хвилин тому. Виходить у мене кепсько. Кепський вийшов урок. І день. І робота в мене виходить кепсько.

Може, ідея стати вчителем взагалі не найкраща? Може, це початок довгої черги розчарувань?

Я провів вісім років у Ісландії (аж до моєї подорожі на Шрі-Ланку), де жив за десять кілометрів на північ від рибальського селища Коупаскер. Мені схотілося пожити в Ісландії після кількох років у Торонто. Торонто — одне з найщасливіших та найчудовіших міст у світі, але я був там нещасний. Може, причина саме в тому, що Торонто таке чудове, не знаю. Я просто сидів у своїй квартирі та ні з ким не бачився. Одного разу я пішов на бейсбольний матч, грали «Блу Джейз». Там, в оточенні такої маси людей, з якими я ніколи не зможу спілкуватися, я зрозумів, що хочу в Ісландію. А самотнє життя в Ісландії збудило в мені бажання жити звичайним життям.

На жаль, звичайне життя не гарантує щастя. Узагалі все це — я маю на увазі вчителювання — лише обман. Може, усі просто когось удають? Усі вчителі та учні в цій школі лише грають якусь роль? А Шекспір мав рацію, і весь світ — лише театр? Без гри та вдавання він просто припинить існування? Ключ до щастя — не бути собою. У кожного з нас надто багато отих «собою», тому, якщо хочете бути щасливими, просто знайдіть брехню, яка вас влаштовує.

Я дивлюся на ці усміхнені обличчя та розумію: я обрав не ту брехню.

— Чому люди вірили у відьом? — знов питаю я.

У коридорі за дверима класу проходить Дафна, посміхається мені, показує два великі пальці та швидко крокує далі. Я всміхаюсь у відповідь, наче усе тут просто чудово, наче я вже мільйон разів це робив і наче я не старий пес, який намагається навчитися нових трюків.

Я знов повторюю питання:

— Що примушувало людей вірити у чаклунство?

На першій парті дівчинка підняла руку: я думав, буде відповідати, але ні, вона просто позіхнула.

Я сам відповідаю на своє питання, намагаючись не думати про спогади, які воно будить у мені. Голос трохи тремтить, і я намагаюсь його опанувати:

— Люди вірили у відьом, бо так їм було простіше. Звичайний ворог не влаштовує людей, бо їм потрібне пояснення. І в неспокійні часи, коли всюди панувала неосвіченість, людей це влаштовувало. Як ви думаєте, хто вірив у відьом?

— Дурні люди, — буркнув хтось, я не побачив, хто саме.

Я всміхаюся. До кінця уроку п’ятдесят п’ять хвилин.

— Так, здавалося б, так і було. Але ні, у відьом вірили всі. Королева Єлизавета I видала указ проти відьом. А король Яків I, що сів на трон після неї, навіть написав книгу про відьом! А він вважався інтелектуалом! До речі, першою технологією, що почала розповсюджувати фальшиві новини, став не Інтернет, а друкована преса. А книги тільки зміцнювали марновірство. Тож майже всі люди вірили у відьом. Існували мисливці на відьом, які подорожували країною та вистежували…

Раптом голову пронизує гострий біль, і я хитко спиняюся посеред речення.

Дівчинка, що позіхала на першій парті, схвильовано питає:

— Сер, з вами все гаразд?

— Так, просто голова болить. Пусте, це минеться.

А за нею якась дівчинка з задньої парти:

— А звідки вони знали, хто відьма, а хто ні?

Питання б’ється у моїй голові, наче птаха в темній кімнаті.

Звідки вони знали?

Звідки вони знали?

Звідки вони знали?

Моя мати, як, мабуть, і належить батькам, була складною та суперечливою особистістю. Моралістка, вона полюбляла задоволення (їжу, музику, красу природи). Глибоко релігійну, її однаково заспокоювала як молитва, так і французька пісня. Любителя природи, її по-справжньому лякало будь-що за межами зàмку. Тендітна, але вперта та міцна. Не знаю, скільки дивних рис її характеру були вродженими, а скільки з’явилися після смерті батька. «У цьому світі немає жодної травинки, жодної барви, які б не були створені на нашу втіху, — сказала вона якось після нашого переїзду до Англії. А потім додала: — Так каже мсьє Ковàн».