Мэтт Хейг - Як зупинити час

Але це ще не доводило, що я не божевільний.

І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом мені слугував час.

Тож настав час ще раз зустрітися з доктором Хатчінсоном.

Доктор Хатчінсон не знав, що зустрічатиметься зі мною, бо у блокноті з його зустрічами минулого разу стояло ім’я Едварда Кріббса. Тепер же я вперше з часів юності вирішив повернути справжнє ім’я — Том. Щоправда, від свого гугенотського прізвища Азар я відмовився. Сміт здалося мені надто нудним. Зупинився я на дещо більш символічному Вінтерс [28] Зима ( англ. ). .

Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.

Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.

Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.

— Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас… — він рився на столі, не підводячи на мене погляду.

— Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.

Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки — вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.

— Я вже заплатив за прийом унизу, — заспокоїв я його. — Не впізнаєте мене?

Він подивився мені в очі.

— Минулого разу я приходив під ім’ям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.

Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.

— Ні, не пригадую, — прошепотів він.

— А я думаю, пригадуєте. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рік тому.

Йому перехопило подих від усвідомлення. Він наче раптом опинився на вершині пагорба, якої довго намагався дістатися.

— Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)

— Можу запевнити вас, сер, що це я.

— Я, певно, божеволію.

Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.

— Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя — реальність.

— Ви не привид?

— Ні.

— І не витвір моєї уяви?

— Ні.

Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.

— Коли ви народилися?

— Третього березня 1581 року.

— 1581 року… — він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. — Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні вам було вісімдесят п’ять…

— Спекотно тоді було. Я отримав безліч опіків від іскр.

Доктор дивився на мене вже по-іншому — як палеонтолог дивиться на свіже яйце динозавра, з якого от-от вилупиться маля. Це все змінює. Змінює абсолютно все.

— Скажіть, будь ласка, ви такий сам? Чи зустрічали ви когось з таким самим… феноменом?

— Так! Під час другого плавання капітана Кука я зустрів одного чоловіка. Він був з якогось острова в Тихому океані. Його звали Омаї, і він став мені чи не найціннішою людиною в житті — другом. А ще… ще моя дочка, Маріон. Я не бачив її відтоді, як вона була маленькою дівчинкою, але її мати повідомила, що вона успадкувала мою особливість. Це стало помітно, коли їй було одинадцять: вона перестала старшати з нормальною швидкістю.

— Це неймовірно, — усміхнувся доктор Хатчінсон. — Важко це усвідомити.

Я теж усміхнувся: моїй душі кинули рятівний круг порозуміння.

І я відчайдушно чіплявся за цей круг, аж поки тіло доктора Хатчінсона не знайшли в Темзі тринадцять днів потому.